Лариса неспішно котила візок супермаркетом уздовж полиць із продуктами, роздумуючи, чого б купити такого в цей знаменний день.
Сьогодні їй рівно сорок. Кажуть, що зазвичай не святкують цей ювілей. А їй і не хочеться. Яке вже тут свято? Чому радіти? Так просто, купити собі що-небудь смачненького, та й усе.
Добре тільки те, що гостей приймати не треба. Хоча, подруги б не відмовилися.
– Лариско! Привіт! – почула вона позаду себе. Але обернувшись, зовсім не впізнала жінку, яка її окликнула. – Оце так зустріч! Як справи? Як життя? Розповідай!
Лариса ніяково мовчала, дивлячись на жінку і перебираючи в пам’яті всіх давніх знайомих.
– Не впізнаєш, чи що? – здогадалася вона. – Я ж Наталка Волченко! Хіба я так сильно змінилася?
Лариса ледве стрималася від здивованого вигуку. Невже ця хвацька тітка – колишня їхня шкільна староста й активістка?
– Наталю, привіт! Давно не бачилися. Ти як?
– Ой, стільки всього! Ти ж знаєш, я нудно жити не вмію. Підемо, посидимо де-небудь, поговоримо.
– А підемо, – погодилася Лариса. Вона була рада відволіктися від сумних думок.
– Ти заміжня? – з ходу, просто в лоб запитала Наталя.
– У пошуку. А ти?
Хоча, можна було й не питати. Наталя виглядала цілком благополучною заміжньою домогосподаркою.
– Я теж довго шукала. Зараз, нарешті, знайшла. Не чоловік, а золото.
– Діти є?
– Двоє. Сподіваюся, і третій буде, – засміялася Наталя.
– Нічого собі! Демографію піднімаєш?
– А ти чого гальмуєш? Хочеш, і тобі знайдемо кого-небудь.
– Не треба, – невпевнено заперечила Лариса.
– Чому? – Щиро здивувалася Наталя. – Життя набагато простіше, ніж ми собі накручуємо. І якщо я можу допомогти, чому ти відмовляєшся?
– Не хочу розчарувань. Їх у мене занадто багато було в житті.
– Дурниці. Не вийде з одним, знайдемо іншого. Якщо треба. А тобі треба? Заміж хочеш? Чи ідейно проти?
– Якщо зустріну…
– А! Принца на білому мерседесі? Не зустрінеш. На велосипеді хочеш? Чи на лижах?
– На лижах? – розгубилася Лариса від такого натиску.
– Є в мене один кадр знайомий, лижник-велосипедист. Взимку ми всі разом на лижах катаємося. А влітку він велотуризмом займається. Де тільки не був. Як почне розповідати, не переслухаєш. Дуже цікавий. Хоча, взагалі-то, він інженер. Уже два роки в розлученні. Але там дружина така була! Добре, що розлучився. Досі після неї жінок боїться.
– Не знаю, треба подумати…
– Не треба! Про що тут думати? Познайомся спочатку, потім думай.
– І як ти знайомити нас збираєшся? Тим більше, якщо він боїться?
– Придумаю. Просто влаштую вам побачення так, щоб не відлякати, – упевнено заявила Наталя. – Ти тільки скажи, коли зручно. Поїхали на лижну базу? Зиму проводимо.
Ларисі стало трохи не по собі від такої стрімкості. З одного боку, думка про нові знайомства була приваблива, особливо після стількох років самотності. Але з іншого, страх перед можливою невдачею дуже бентежив.
– Які лижі? Та я на лижах сто років не стояла. У мене їх і немає зараз.
– На прокат лижі візьмемо. За містом повно снігу, народ катається. А ти в школі добре ганяла, я пам’ятаю. Тож, не боїшся. У тебе які плани на вихідні?
– У мене… жодних, – зізналася Лариса.
– Чудово! Отже, субота вільна. О десятій ранку будеш удома? Ми за тобою заїдемо.
– Але…
– Ніяких “але”, – рішуче перервала її Наталя. – Усе вирішено.
– Таке відверте звідництво? Незручно якось. Нерозумно виглядати будемо.
– Ти ж хотіла змін, правда? Ну ось, доля сама йде назустріч. Я вже дві пари так одружила. Свахою можу працювати. Талант такий у себе виявила. Свою фірму можна відкривати, – засміялася Наталя. – Тільки дай мені твій телефон, і все.
Вони обмінялися номерами телефонів.
– Добре, тоді домовилися. До зустрічі в суботу!
Уперше за довгий час у Лариси з’явилося відчуття, що життя справді може піднести приємні сюрпризи.
Однак страх перед невідомістю нікуди не подівся. “Що ж я роблю? Які лижі? Який велосипедист?”
У суботу Лариса встала раніше, лаючи себе, що погодилася на цю авантюру. Спала б зараз до обіду, відпочивала після важкого тижня. Звідки тільки звалилася ця Наталка на її голову?
Наталя приїхала рівно о десятій, як обіцяла.
– Привіт! Готова? – весело вигукнула вона, входячи у квартиру.
– Так, звісно, – відповіла Лариса, натягуючи куртку.
– Тоді вперед! Чудовий вигляд маєш. Поїхали знайомитися з твоїм принцом на лижах.
Вони вийшли з під’їзду і попрямували до машини. Лариса ледь встигала розуміти, що відбувається. Все здавалося нереальним, немов сон. Але ось вони вже їдуть містом, а попереду чекає нова сторінка в її житті.
Лариса сиділа в машині поруч із Наталею, мовчки дивлячись у вікно. Її думки були зайняті майбутньою зустріччю. Що він за людина? Яке враження справить? Ці питання крутилися в голові, не даючи розслабитися.
– Не переживай так, – зауважила Наталя, спіймавши її погляд. – Усе буде добре. У крайньому разі, просто приємно проведемо час на свіжому повітрі. Дивись, погода яка чудова!
Лариса кивнула, намагаючись заспокоїтися.
Коли нарешті під’їхали до лижної бази, яку Лариса пам’ятала ще зі шкільних часів, перед ними відкрився мальовничий краєвид: засніжені пагорби, вкриті густим лісом, і довжелезні траси, готові прийняти любителів зимових видів спорту.
– Як же давно я тут не була! Навіть від одного виду дух захоплює. Дякую, що витягла мене сюди.
– Ну, я ж знаю, що роблю. А ось і вони, – сказала Наталя, припарковуючи машину і вказуючи на двох чоловіків, які явно на них чекали.
– У червоній куртці мій Славік, а твій Андрій – у синій. Ходімо знайомитися.
– Привіт, хлопчики! – замахала їм Наталя, – знайомтеся, це Лариса, моя однокласниця. Теж покататися вирішила. Лариса, це Станіслав, це Андрій.
Зовні Андрій нічим не здивував Ларису. Його обличчя було відкритим і приємним. Але на тлі балагура Стаса він здавався мовчуном і, якимось, занадто сором’язливим.
– Ну що,друзі, уперед! – скомандував Станіслав, закриваючи багажник машини.
Вони взяли напрокат лижі для Лариси і попрямували на гірськолижні траси.
– Дівчаткам можна почати з легкого спуску, а хлопчикам, мабуть, підійде складніший маршрут, – сказав Стас.
– Головне – не забувайте про техніку безпеки! – нагадала Наталя, надягаючи окуляри.
– Звичайно, звичайно, матусю, – усміхнувся Стас. – І що б ми без тебе робили?Увечері, випробувавши всі траси, втомлені, але задоволені, вони повернулися в затишне кафе на території бази.
За чашкою гарячого чаю ділилися враженнями і сміялися з кумедних моментів, що сталися за день.
Тільки Андрій мовчки посміхався, поглядаючи крадькома на Ларису.
– Знаєте, – задумливо сказала Наталя, – такі дні запам’ятовуються надовго. Спасибі всім за компанію.
– Ще б пак! – відповів Станіслав. – Це було здорово. Треба повторити. Сподіваюся, до наступних вихідних сніг не розтане.
– Нам повертатися час, – оголосила Наталя, – мама дзвонила, просить забрати хлопчаків, вони в нас галасливі. Ми поїдемо. Андрію, довезеш Лару?
– Звичайно, – він подивився зніяковіло.
Чоловіки пішли до машин.
– Ну як він тобі? – запитала Наталя, дивлячись їм услід.
– Незрозуміло. Мовчун якийсь.
– Розговори його дорогою. Він тільки на перший погляд такий. Соромиться, мабуть. Взагалі-то, базіка.
Але на зворотному шляху Лариса не побачила підтвердження слів подруги. Андрій усю дорогу мовчав, лише зрідка односкладово відповідаючи на запитання Лариси.
…
– Ну що, Лариско, як тобі Андрій? – запитала Наталя, зателефонувавши ввечері.
– Ой, не знаю… – Лариса задумливо знизала плечима. – Якийсь він дивний. Бентежиться весь час, совається, посміхається незрозуміло чому.
– Просто соромиться трохи, ось і поводиться дивно. – вигукнула Наталя. – Він же чудовий чоловік, розумний, добрий, не сумнівайся…
– Та годі тобі, Наталко! Я давно перестала вірити в казки про принців. Але цей твій Андрій навіть поговорити нормально не може!
– А ти думала, відразу після першого знайомства бац? Ви навіть до пуття не впізнали одне одного. Але ж ти сама говорила, що хочеш зустріти когось серйозного, надійного, – наполягала Наталя. – Ось він і є! Просто потрібен час. Дай йому шанс.
– Шанс? – усміхнулася Лариса. – Добре, давай спробуємо ще раз. Але якщо знову буде те саме, більше мене не вмовляй.
– А ти, між іншим, йому сподобалася.
– Звідки ти знаєш? Він сказав?
– Бачу.
…
Цього разу вони зустрілися в кафе неподалік від її будинку. Зустріч пройшла нічим не краще за попередню.
Андрій так само ніяковів, і Лариса, намагаючись його розговорити, зрештою втомилася, втратила терпіння і почала прощатися.
– Вибач, мені час. Справ багато.
– Так, розумію, – кивнув він сумно.
Вона встала з-за столу, щоб піти, але несподівано він зупинив:
– Не знаю, що зі мною відбувається, – сказав він раптом таким голосом, що вона мимоволі зупинилася.
– Розумію, що поводжуся, як ідіот, але… Ситуація просто безвихідна. От якби ти на спуску впала, я б тебе на руках доніс до машини. Або б машина в дорозі заглохла, або в кювет з’їхала. Я б…
– Будь ласка, не треба таких фантазій. Що за дурниці дитячі?
– Ти мені просто дуже сподобалася, Ларисо, тільки дурниці й кажу. Поводжуся, як дурень. Усі слова з голови вилетіли, не знаю, як пояснити.Спеціально для сайту Stories
Вона сіла на місце.
– По-моєму, ти вже стільки слів наговорив, що далі нікуди…
– Я зовсім не те хотів сказати. Не подобаюся тобі? – запитав він.
– Як я можу зрозуміти? Зовні подобаєшся, поки мовчиш, але як рот відкриваєш, жодного слова зрозумілого не вимовляєш.
– Сам собі дивуюся. Ніколи раніше зі мною нічого подібного не було. Підемо прогуляємося. А то так сидіти і придумувати теми для розмови я зовсім не вмію.
– Підемо, – погодилася вона. – І нічого не треба вигадувати. Розкажи про себе, про свою роботу, наприклад. Хоча, чесно кажучи, я теж не фахівець із таких побачень. Ми обидва маємо смішний вигляд. Соромимося, як підлітки.
– Навпаки, хлопцем я сміливішим був.
Вони вийшли з кафе і неспішно побрели вулицею, освітленою ліхтарями і вікнами будинків.
На ходу і справді, бесіда стала більш невимушеною і приємною. Вони говорили про роботу, про книжки, про подорожі. Ларисі сподобалося, як Андрій розповідає про свою професію. Виявилося, що він справді дуже розумна і обізнана людина.
…
Скоро зустрічі їхні стали майже щоденними. Лариса зрозуміла, що Наталя мала рацію: Андрій під час близького знайомства мав зовсім інший вигляд.Спеціально для сайту Stories
Він тепер здавався впевненим у собі чоловіком, який знає, чого хоче від життя. А Лариса, нарешті, знайшла ту саму надійну людину, про яку мріяла.
Наталя дивилася на них із гордістю і була впевнена, що у цих двох попереду буде багато щасливих моментів. Її план спрацював. Вона відчувала, що вони створені одне для одного. Просто потрібно було дати їм час і шанс.Спеціально для сайту Stories
Не завжди людину можна розгледіти з першого погляду, іноді потрібно озирнутися і подивитися уважніше ще раз.
