Нещодавно Інна знову приїхала в рідне містечко. Останніми роками вона вчилася і жила в столиці і вже кілька років як зовсім не заглядала сюди. І на те були причини – надто вже боліло в неї серце, коли вона згадувала драму, що трапилася з нею.
Ця історія почалася, коли вона навчалася на другому курсі інституту і після здачі літньої сесії поїхала на літо до батьків. Її зустріло рідне містечко і знайома запорошена будівля вокзалу. Батько, на жаль, того дня не зміг її зустріти, тож тягнути важку валізу Інні потрібно було самій.
І там же, біля вокзалу доля послала їй зустріч із Микитою. Цей симпатичний кароокий хлопець приїхав із нею одним потягом і йшов пероном без нічого.
– Куди шлях тримаєте, дівчино? Вам допомогти? – пролунав над плечем Інни його веселий голос.
Вона не розгубилася і попросила його донести мені валізу. Так і познайомилися. Того ж вечора вона знову зустрілася з Микитою, коли в парку культури і відпочинку було свято чогось там. Дивно, але серед великого натовпу людей Інна одразу ж побачила його, і її серце забилося сильніше.
«Напевно, це кохання з першого погляду», – мимоволі подумала Інна. Нікіта теж її помітив і підійшов першим. Танці просто неба, сміх і жарти – так минуло їхнє перше побачення.
А потім почалися щоденні зустрічі. Знайомство з друзями, купання, засмага, поїздки на велосипедах околицями. Дуже скоро вони стали уникати компаній, нам хотілося бути просто удвох.
Літо їхнього знайомства відтоді Інна згадує як найщасливіше. Вони зустрічалися всього місяць, а їм уже здавалося, що вони знають одне одного все життя. Ще до її від’їзду назад на навчання Микита та Інна вирішили одружитися.
У трепетних очікуваннях і підготовці до весілля минув останній літній місяць. Звісно, її батьки та подруги говорили – мовляв, Інно, надто поспішаєш – але вона з коханим нікого не слухала.
Уже було готово практично все – відома дата весілля, замовлено зал у ресторані, запрошені всі друзі та родичі. Інна милувалася на себе в дзеркалі в білій сукні й літала від щастя, немов на крилах вітру.
– Ти – така гарна, найкрасивіша наречена! – шепотів їй Микита.
І ось вони з ним стоять перед суворою і красивою жінкою, яка ось-ось оголосить нас чоловіком і дружиною. І в цю саму мить усе її щастя поринуло в прірву.
У РАГС фурією увірвалася якась жінка, тягнучи за собою вагітну дівчину. Не звертаючи уваги на Інну, вона накинулася на її нареченого. У моїх очах потемніло, у скронях застукали «молоточки». Вона навіть не чула тих лайок, які жінка виплеснула на Микиту, їй і без цього все стало зрозуміло.
Закривши обличчя руками, Інна кинулася до виходу, розштовхуючи натовп. Їй так хотілося тікати від тієї ганьби, яка вилилася на неї. Дівчина кинулася до автомобіля, що стояв ближче за всіх, і попросила відвезти мене додому.
Нікіта приїхав за нею дуже швидко, але вона вже збирала речі. Гнів і відчай надавали Інні сили.
– Кохана, – почав щось бурмотіти він. – Це непорозуміння. Я тут ні до чого… Це зовсім не моя дитина…
Він стежив за кожним її рухом і говорив, виправдовуючись. Але вона навіть не хотіла його бачити і продовжувала пакувати валізу.
– Якщо ти поїдеш, як же я житиму без тебе? – Микита виглядав таким розгубленим. Він спробував узяти Інну за руку, привернути до себе, але вона відштовхнула його.
Наступного дня Інна поїхала до столиці. Батьки зрозуміли її й обіцяли ні під яким приводом не давати Микиті її столичної адреси.
У столиці почалися заняття в інституті, і Інна з головою поринула в навчання. Але викинути Микиту з голови виявилося не так-то просто. Іноді Інна уявляла собі, як він гуляє вулицями їхнього містечка зі своєю новою дружиною і малюком, котить перед собою візочок. Від цього ще болючіше нило її серце.
Минув час і Інна спробувала налагодити своє особисте життя, стала знайомитися з хлопцями, але все безрезультатно. У кожній молодій людині я шукала свого Микиту – такі ж, як у нього, риси обличчя, посмішку, звички.
Пролетіло два роки, і ось нарешті вона зважилася приїхати додому. Та й батьки вже надто давно не бачили свою доньку.
«Нащо бігати від спогадів, – думала вона. – Напевно, ми зустрінемося знову, цього все одно не уникнути».
Вийшовши з поїзда на знайомому вокзалі, вона поспішила додому. Але вже переходячи дорогу біля батьківського будинку, практично відразу ж почула до болю знайомий голос:
– Інна!
Це був Микита. Вона обернулася і у вуличній вечірній метушні розгледіла добре знайомий силует. Ледь стримуючи подих, вона рушила назустріч йому.
– Я знав, що рано чи пізно ти повернешся, – сказав він.
– Як ти мене знайшов? – здивувалася Інна.
Виявилося, Микита влаштувався працювати таксистом і найчастіше чергував біля вокзалу, чекаючи, що доля знову зведе їх разом…
– А ти? Як твоя дружина, дитина? – машинально запитала Інна, не маючи сил відірвати погляд від цього нового Микити, який подорослішав і змужнів.
Він усміхнувся.
– Я ж ще тоді казав тобі, що це непорозуміння. У дитини знайшовся справжній татусь. Якби ти тоді не втекла, а повірила мені, не було б цієї болісної розлуки…
Він обійняв Інну міцно, і вони стояли, обійнявшись, ще довго – як і належить закоханим після довгої розлуки.
Непомітно пролетіло ще півроку – і ось уже відбулося їхнє друге весілля. Цього разу воно стало найщасливішим святом для Інни та Микити…
