Днями зустріла в супермаркеті свою шкільну подругу. Раніше ми частенько бачилися, щоб випити чашечку кави та про життя поговорити. Але останні півроку від неї не було ні слуху ні духу.
«Зайнята, пробач. Давай іншим разом », – чула я кожен раз, коли намагалася зустрітися з Тонею.
У якийсь момент я перестала їй дзвонити. Та й навіщо? Дорослі люди все-таки: сама набере, коли зможе. А ось тобі і несподівана зустріч в магазині!
Зізнаюся, я була дуже рада бачити Тоню. У мене народилася внучка, і мені дуже хотілося поділитися такою новиною зі старою подругою. Однак зробити цього мені не вдалося.
«Боже, Галенька, я так рада тебе бачити! Ти не уявляєш, яка у мене біда. Пропав мій третій підробіток! Тепер не знаю навіть, що і робити. У тебе випадково немає ніяких варіантів на прикметі? » – тонким голоском просвистіла Тоня.
Я здивувалася.
«У сенсі третій? А скільки у тебе їх всього? » – запитала я.
«Виходить, що дві. Після основної роботи в будні дні я займаюся з дітками математикою. А у вихідні ходжу ще в одне місце. І тепер цього не буде! » – відповіла Тоня.
Потім Тоня почала розповідати, як важко живеться, коли зарплата маленька. І що без додаткового підробітку добробут їхньої родини зійде нанівець.
При цьому всьому у чоловіка подруги тільки одна робота, яка не приносить великого доходу. А сама Тонька вкалує одразу на трьох!
Мені цього, звичайно, не зрозуміти. Але моя думка Тоні була і нецікава. Вона битих півгодини базікала тільки про свої справи і проблеми, не даючи мені і слова вставити!
Якщо чесно, в якийсь момент у мене взагалі пропало бажання що-небудь їй розповідати. Невже вічна гонитва за грошима так змінює людей?
«Ти ж сама знаєш, які зараз ціни. А комуналка! Раніше ми якось справлялися з чоловіком тільки на свою зарплату. Але рахувати кожну копійку – просто нестерпно. Ось і довелося шукати додатковий заробіток, щоб ще дітям допомагати по можливості », – не вгамовувалася Тоня.
Ось з дітьми теж незрозуміла штука. Коли мої виросли і стали на ноги, навпаки, почали нам з чоловіком допомагати.
З появою внучки все трохи змінилося. Але син і дочка все одно готові прийти на допомогу, якщо ми покличемо. Питання про те, щоб щомісяця їх спонсорувати, вже давно не виникає. Та й роки не ті!
Що ж, дуже сумно, що у Тоні все склалося саме так. Щиро не розумію жінок, які тягнуть на собі всі турботи сім’ї, вважаючи, що це нормально. А може, це я чогось не розумію?
