– На мені й так усе! Куди вже більше? – Алла була обурена.
Чоловік нічого не відповів. Він, як завжди, вважав за краще “заховати голову в пісок” у надії, що все само собою якось владнається.
Зазвичай вирішувалось не само собою – проблеми розрулювала Алла. Вона працювала віддалено, вдома на комп’ютері. Графік вільний. Зарплата спочатку була невелика, потім Алла підвищила кваліфікацію і зарплата підвищилася. Стала отримувати значно більше за чоловіка.
На її гроші виплачувався кредит на машину, оплачувався відпочинок, купувалася побутова техніка, одяг. Потім декрет.
Алла, практично “не знижуючи обертів”, виносила і привела у світ дитину. Вимотувалася, звичайно, але дуже не хотілося втрачати хороший дохід.
Малюк пішов у ясла. Стало легше, і Алла “на радощах” впряглася ще більше. Крім того, тепер потрібно було оплачувати і самі ясла. Це був не звичайний заклад, Алла його ретельно вибирала. Для своєї дитини їй хотілося все найкраще. Чоловік, як завжди, довіряв у цих, та й у багатьох інших, питаннях дружині.
Весь цей час вони жили в окремій квартирі, що дісталася Аллі від бабусі. У чоловіка, Артура, своєї житлоплощі не було. До того, як вони одружилися, він жив із мамою і племінницею, дочкою його старшої сестри.
Самої сестри три роки тому не стало. Так вийшло. І це дуже “підкосило” матір Артура, Валентину Юріївну. Здоров’я в неї погіршилося, став часто підвищуватися тиск до величезних цифр.
До того моменту, як Артур одружився з Аллою і з’їхав, племінниця вже навчалася в інституті і була цілком дорослою. Однак у неї було своє життя, окреме. Вона гуляла з подружками, їздила в поїздки, зустрічалася з хлопцями, ні в чому собі не відмовляла і вдома майже не бувала.
Валентина Юріївна з усіма своїми питаннями і проблемами зверталася до сім’ї сина. Точніше, до Алли. Тому що від інших не було абсолютно ніякого толку.
Однак Марійці – онучці, допомагати не забувала: оплачувала всі її забаганки. Адже вона сирота, дочка привела у світ дівчинку поза шлюбом. Там була темна історія, свекруха Алли не любила говорити на ту тему. Вони й зрозуміло: чого було доброго в усьому цьому?
Так і жили. Усе було нормально, поки Валентина Юріївна не “загриміла” в лікарню.
Наслідки сильного стрибка тиску були дуже серйозні. Вона злягла. У лікарні, за три тижні її більш-менш підлікували, проте жінка все ще залишалася лежачою хворою. І жодних прогнозів лікарі не давали.
Артур, як завжди, самоусунувся, надавши дружині вирішувати ці проблеми.
– Жінки краще в цих питаннях розбираються, – розвів він руками.
– У яких питаннях? – здивувалася Алла.
– Ну… догляд за хворими… там… виходжування всяке, реабілітація… – задумливо прорік Артур і почухав потилицю.
– Я дизайнер! А не медик. І розбираюся в цьому не більше за тебе, – зітхнула Алла. – Гаразд. Поїду, послухаю, що скаже лікар.
Свекруху Алла недолюблювала. Між ними було дипломатичне перемир’я. Спочатку вони сварилися і навіть сильно. Але потім якось вирішили не загострювати розбіжності, тим паче, що жили не разом.
Кожна з жінок, і Алла, і Валентина Юріївна, була багато з чим не згодна, проте вони не висловлювали це вголос. Алла терпіла свекруху з ввічливості й поваги. Свекруха терпіла Аллу, бо вона була чудовою дружиною Артуру і таку, як вона, треба було ще пошукати. Крім того, вона розуміла, що син, як здобувач, м’яко кажучи “не дуже”. І весь дохід іде від невістки.
Онука вона бачила рідко. То тиск у неї піднімався, то головні болі приймалися так, що ні до чого було. І, як на гріх, саме тоді, коли потрібно кілька годин посидіти з малюком. Тому розраховувати на допомогу свекрухи Алла ніяк не могла.
Однак тепер усі розраховували на допомогу Алли. Вона забрала Валентину Юріївну з лікарні (вона ж працює вдома, можна відлучитися в будь-який момент, а Артура на роботі не відпускають просто так) і привезла до неї додому. Було вирішено, що на деякий час син із сім’єю оселяться у Валентини Юріївни, щоб допомагати.
Оселилися. За три тижні Алла схудла так, що стала виглядати, як вішалка для одягу. Якимось чином, примудряючись справлятися зі своєю роботою, вона ще й доглядала за свекрухою. Варила бульйони, перетирала овочі та фрукти і годувала Валентину Юріївну з ложечки.
Дівчина Марійка, улюблена онука, скрививши носик, щоразу тихенько прошмигувала у свою кімнату і не виходила до самої ночі, сиділа, як мишка, аби її не “підпрягли” допомагати. А вранці в інститут. А потім гуляти. Життя не стоїть на місці. Бабуся – це бабуся, а вона тут до чого?
Чоловік теж мало допомагав. Алла намагалася волати до його совісті:
– Це ж твоя мати! Допоможи хоч. Мені одній важко!
– Я… ну не можу я… Це жіночі справи, – як завжди, мямлив Артур. – Я в магазин сходив, продукти купив. Що ще треба?
Жіночі справи були дуже серйозні. Валентина Юріївна на одужання не йшла, бурчала, злилася на Аллу, сина і всіх підряд. Вередувала і часто говорила те, що, на думку Алли, не стала б говорити до хвороби. Алла дізналася про себе багато нового.
Виявляється, (на думку свекрухи) Аллі невимовно пощастило здобути гарну освіту і знайти таку гарну роботу. Сиди собі вдома, чай попивай, та в комп’ютер тикай там чогось. А грошики платять чималі. Дуже чималі.
А Артурчик – нещасний хлопчик. Йому не пощастило. З навчанням у нього якось відразу не клеїлося. Вчителі погані траплялися. Потім до інституту не вступив. Теж не пощастило просто.
Валентина Юріївна “затягнула тугіше пояс” і взяла кредит на освіту синові. Але вчився він абияк, прогулював. Кілька разів мало не вилетів з інституту. Незважаючи на те, що навчався він платно, вчитися там все одно було потрібно, і прогули теж були неприпустимі.
Скільки було пошарпано нервів, перш ніж “хлопчик” отримав заповітну корочку. А все тому, що ще в школі в нього були погані вчителі, – вважала Валентина Юріївна.
А тут ще донька старша: хворіла, потім не стало її. Мати розривалася, намагаючись вижити і витягнути дітей. І внучка школу закінчувала, теж потрібно було думати про подальшу освіту. Слава Богу, Марійка (розумниця) вступила сама, на бюджет, чим безмірно пишалася, і що доводило (на думку свекрухи) важливу роль поганих і хороших учителів. Марія вчилася в найкращій школі. Тоді ще дочка оплачувала її.
Алла сто перший раз вислуховувала все це…і розуміла, що більше так не може. Усі молодці. Усі. Крім неї. Адже їй просто пощастило.
“Так, пощастило… Особливо з чоловіком, – сумно думала Алла, – Що я в ньому знайшла? Де були мої очі і мої мізки?” Вона все частіше думала про це.
Одного разу вона запропонувала Артуру найняти доглядальницю для матері, а самим переїхати назад у свою квартиру.
– Доглядальницю?! – здивувався чоловік, – Ну… це дорого взагалі-то… Я не потягну… Ти дивись сама. Якщо тобі треба, наймай, тільки сама й оплачуй.
У них з Артуром віддавна існувала домовленість: він оплачував комунальні платежі, купував основні, найнеобхідніші продукти. Алла – все інше. Тому й доглядальницю наймати, природно, потрібно було на гроші Алли.
“Це і їжаку зрозуміло, – злилася жінка, – Однак як це було сказано! Я що, всім зобов’язана? Ні вже товариші, ви зовсім знахабніли. Я ще жити хочу. А зараз я стала схожа на свою тінь. І нікому до цього немає діла…”
У якийсь момент жінка зрозуміла, що більше не може. Не може і не хоче. Одного дня, сказавши свекрусі, що вирушає до крамниці, вона ганебно втекла, захопивши, дорогою, сина з садка, і приїхала у свою квартиру.
“Як добре… – думала Алла, лежачи на своєму величезному двоспальному ліжку і дивлячись у стелю, – Я вдома! Нічого не хочу. Тільки лежати. Як же я втомилася…”
Вона покликала малюка Рому вечеряти. Вони їли і Алла думала про те, що там, у будинку у свекрухи, напевно її вже схопилися. Вона не кинула літню жінку напризволяще. Вона її нагодувала, переодягла і через, приблизно годину-півтори, мав повернутися з роботи Артур, як зазвичай.
Йому Алла написала записку, в якій йшлося про те, що вона не хоче і не може так більше, і тому йде. А Валентині Юріївні вона бажає якнайшвидшого одужання. І просить передати, щоб не ображалася на неї…
А телефон Алла вимкнула.
Артур примчав того ж вечора. Алла не пустила його і на поріг. Поговорили просто через відчинені двері. Говорити-то було ні про що. Чоловіка не хвилювала сама Алла і чому вона пішла. Він не говорив про любов до неї або до сина. Він турбувався тільки про те, що робитиме без неї.
– Раджу тобі все ж найняти доглядальницю. Професійний догляд, знаєш, він кращий навіть, – задумливо проговорила Алла. – І так. Я на розлучення подаю. Не хочу бути ломовим конем, на якому всі їздять. Бувай.
Артур пішов ні з чим. Телефон Алла, звісно, потім увімкнула: адже могли зателефонувати з роботи.
Телефонувала Валентина Юріївна. Просила повернутися, не кидати її й Артурчика. Вибачалася за свої слова, за те, що так невдячно ставилася до неї. Однак у її голосі відчувалися зарозумілі нотки. І звучало це так, що, мовляв, давай швиденько пробачай нас, і повертайся до своїх обов’язків.
Алла пояснила, що нікому нічого не зобов’язана. І у Валентини Юріївни є син. А ще онука Марійка-розумниця. Ось вони-то і мають брати найжвавішу участь у її житті, адже вони багато чим їй зобов’язані. Свекруха кинула слухавку.
Розлучення відбулося.
Ось так несподівано Алла стала незаміжньою жінкою. І, як виявилося, нічого не змінилося. Зовсім. Як робила все сама, так і продовжувала робити. Тільки турбот менше стало. І вона була вдячна цьому випадку, який допоміг їй розкрити очі на ставлення до неї колись близьких людей.
А Валентина Юріївна пішла на поправку. І в цьому чималу роль зіграла хороша доглядальниця, яка не тільки грамотно доглядала за жінкою, а й займалася з нею спеціальними реабілітаційними вправами.
Артур просто знайшов підробіток (“виявляється, так можна було!” – сумно усміхнулася Алла, дізнавшись новини від Марії, яку випадково зустріла) і зміг найняти доглядальницю.
А до цього, до речі, до доглядальниці – Марійка допомагала бабусі. І годувала, і доглядала. Виявилося, що вона все це вміє і може. І все в них добре склалося.
“Ось. Усім на користь пішло, – розмірковувала Алла, виконуючи чергове замовлення, сидячи за комп’ютером, – Що я їх усіх зі своєї шиї скинула. І мені на користь: надалі розумнішою буду…”
