Здравствуйте, меня зовут Світлана, і у мене ось така історія. Я – новоспечений пенсіонер. Ось уже півроку як. Є дорослі діти, чоловік, кішка.
В принципі, на життя не скаржуся, живу хоч і небагато, але непогано. Люблю читати, малювати і дивитися старі фільми. І при всьому при цьому дуже сильно хочу розлучитися.
Народилася в селі, там же і виросла. Вийшла заміж за хлопця з сусідського будинку. Знаєте, як кажуть: молодо-зелено? Ось це було про мене, коли я виходила заміж.
Почуття, перше кохання, крок в невідоме, надія на щось нове, цікаве. І зітхання полегшення, адже у мене 4 брата-ледаря, так що доводилося робити роботу по дому і за себе, і за них.
Жити ми стали у чоловіка, з його матір’ю і батьком. До свекру я претензій не мала і не маю до сих пір. Він практично не бував удома, працював.
А свекруха ганяла мене кожен день від доручення до доручення. Часто переходила на крик, але, в основному, була просто агресивно налаштована. Вона налаштовувала сина проти мене, говорила, що я ледащо і зовсім їм тут не потрібна.
Через якийсь час я зрозуміла, що свекор не з’являвся вдома саме через цю жінку. Але ще я помітила, що мій чоловік якось віддалився від мене. Більше не захищає від нападок своєї матері, хоча і бачить, що вони абсолютно безпідставні. Було прикро, але я сподівалася на краще.
Потім з’явилися діти, і ставлення до мене стало ще гірше. Тоді вперше я задумалася про розлучення. Десь в цей період батьки подарували мені квартирку в місті. Не те, щоб велику, але переїжджати був сенс. Перспективи і (особисто для мене) віддалення від «любої» свекрухи. Поїхали разом з дітьми.
У місті я влаштувалася практично відразу. Люблю дізнаватися все нове і добре навчаюся. А ось чоловік не зміг знайти роботу. Він звик бути авторитетом серед місцевих, в місті ж його ніхто не знав. Від шабашки до шабашки, так ми і жили.
Згодом я стала головною фінансовою опорою нашої родини. Тоді-то і задумалася про розлучення вдруге.
Ні, не зрозумійте мене неправильно, я розумію, що гроші вміють заробляти не усі. Але мій чоловік продовжував ставитися до мене по-хамськи. Ніяк не підтримував, а тільки згадував про рідне село і про те, що «треба б до мами з татом в гості поїхати всім разом, як вони там без мене?»
Потім діти виросли і переїхали. Знайшли свої другі половинки. У мене нічого не змінилося, але хоча б більше місця стало, де я могла трохи розслабитися, почитати книгу.
Якби ще чоловік не влаштовував вистави, було б зовсім добре. Так, це була моя третя хвиля думок про розлучення. Але вщухла і вона.
А потім я вийшла на пенсію. В цілому, грошей мені вистачає, я не звикла їх кудись витрачати. Все, що мені потрібно, – спокій. І ось недавно мій «суджений» заявляє мені, що я повинна бути йому вдячна. Він, бачте, оббігав півміста, але знайшов мені непоганий заробіток, доглядати за літньою хворою жінкою. Так і грошей в сім’ї буде достатньо і я, значить, з розуму без роботи не зійду.
Це було останньою краплею, і я його вигнала. Зібрала речі і випровадила з квартири. Моєї квартири.
Навіщо мені потрібна ця людина, якщо з ним тільки гірше, причому набагато? Я на пенсії, скільки можна мені вказувати, що я повинна робити ?!
Але наші діти цього не зрозуміли. Тепер для них мама – ворог номер один. Вигнала батька з квартири на старості років. Серця у мене немає. І пояснити їм я нічого не можу, батько все-таки.
З кожним днем у мене ні-ні, та буває приходить думка, щоб пробачити чоловіка і пустити назад додому. Але практично відразу я жену її геть.
Або я неправильно роблю і з ним вийде домовитися? Можливо, він зрозуміє свою неправоту, та й заживемо нормально? Мені ж багато не потрібно. Хай займається своїми справами, тільки мене не чіпає. А там, дивись, і діти допоможуть.
