Ми з Колею завжди жили душа в душу, у нас двоє прекрасних дітей та повне порозуміння у сім’ї. І хоча проблем за 8 років шлюбу завжди вистачало, ніколи не було нічого такого, що ми б не змогли вирішити. Але нещодавно я серйозно засумнівалася у тому, що вийшла заміж за правильного чоловіка.
А закралися невиразні сумніви до мене в душу одного чудового сонячного суботнього дня. Принаймні прекрасною ця субота була до приїзду родичів чоловіка, які з порога повідомили нам, що тепер наша черга доглядати свекруху, а вони в цьому більше не беруть участі.
“Ми в понеділок маму до вас привеземо, а далі вже самі розбирайтеся”, – саме такими були слова моєї найдорожчої золовки …
Мати чоловіка давно вже хворіє, і ми завжди допомагали у міру своїх можливостей. Навіть незважаючи на те, що у самих на плечах невиплачена іпотека, двоє дошкільнят, за якими око та око потрібне, та ще й по два підробітки на кожного, крім основних робіт. При цьому всьому живемо ми в невеликій двокімнатній хрущовці, та ще й ремонт затіяли кілька тижнів тому (власне тому й зважилися знайти підробітки).
Одним словом, вільного часу у нас практично немає, суцільні турботи, а тут така новина. Ну, просто як сніг на голову!
Не те щоб мене не влаштовувало життя зі свекрухою або я просто з вередливості проти її доглядати. Але мама дійсно серйозно хвора, і їй потрібен цілодобовий догляд, який ми зараз просто не зможемо їй надати.
У родичів все налагоджено: і своє житло, і сім’ями не обзавелися ще, тільки й знають, що по курортах роз’їжджати. А як за матір’ю рідною доглянути, то це їм уже в тягар, треба на нас повісити! Щиро не розумію, як так можна робити.
Я пропонувала і по черзі за свекрухою доглядати, і людей спеціальних найняти, і влаштувати спільно в спеціальну клініку, де їй надали б належний догляд. Так усі ці пропозиції миттю відкидалися. Родичі рогом уперлися і відмовилися брати участь у лікуванні матері. А чоловік просто здався, навіть заперечувати не став.
Просто не уявляю, що тепер робити і як все встигати. А з Колею радитися безглуздо, він руки опустив і каже:
“Так адже мама…” — воно й зрозуміло, тільки не йому доведеться всім пожертвувати заради неї, а мені».
