Ось уже три місяці, як немає зі мною мого синочка. Таке життя. Так буває і з цим вже нічого не вдієш. Напевно, мене по-справжньому зможе зрозуміти тільки той, хто сам пройшов через це.
Решта поохають, поахають, поспівчувають, а в глибині душі, напевно, зрадіють, що це сталося не з ними. Після того прийому у лікаря я вийшла на дерев’яних ногах, у голові туман, але я не плакала тоді.
От коли почала дзвонити чоловікові, у мене просто пішли ридання, мені було так його шкода, він так радів стусанам, називав ласкавими словами животик. Як я тоді не потрапила під машину, не знаю просто.
Як мені було тоді страшно, я уявляла приблизно всю процедуру того, що на мене чекає. Що я ніколи не візьму його на руки, не побачу, якого кольору в нього очі, на кого він більше схожий – на маму чи тата.
Нічого цього в мене не буде ніколи. Прийшла додому, і мене прорвало, я ридала ще більше, вила просто. Тільки те, що вдома був старший син і свекор, мене тоді врятувало, не знаю, що б я тоді накоїла.
Потім я ніби заледеніла, думала тільки “я подумаю про це завтра”. А в пологовому будинку кругом одні вагітні, у кого сильно ворушиться малюк і вона про це голосно всім повідомляє.
Хтось мовчки тріскає за обидві щоки, плач новонароджених з пологового відділення, а мені просто ніяк не можна плакати, щоб не засмучувати вагітних. Від цього можна було запросто збожеволіти.
Може, я вже зійшла і просто не знаю про це. Іноді мені здається, що це був просто сон, і я ось зараз прокинуся, а малюк живий, штовхається в животі, і я піду оформляти декретний, а потім у строк народжу свого малюка.
Зараз потроху оговтуюсь і не так яскраво це все в голові та пам’яті. Що мене неприємно вразило й образило, чого я не розумію, – що друзі, яких я вважала друзями, не розмовляють зі мною на цю тему.
Наче нічого й не було, і вони не бачили мене вагітною. Жодної моральної підтримки я не побачила. Мені нічого не треба, просто виговоритися, і вже було б легше. Чи я не маю права цього хотіти й вимагати?
Навіщо вантажити своїми проблемами людей, нудити про одне й те саме? Чи все-таки я маю право від них очікувати слів співчуття і підтримки? Як люди ставляться до такого чужого горя?
Чи хочуть поговорити, але не знають, як? Чи їм просто все одно? Іноді просто розриває мозок від бажання комусь усе розповісти чи краще все це тримати в собі, не знаю.
