Родинні історії

Що робити, якщо після одруження сина ніби підмінили

Ми з батьком – люди старого гартування. Я все життя пропрацювала вчителькою, а він інженером. Приємно усвідомлювати, що життя прожите не дарма і наш єдиний син не потребував ні в чому, ми йому завжди допомагали.

Спершу він пішов в хорошу школу, гімназію. Там ми постаралися зробити так, щоб до його розумовому розвитку додався ще й спорт, тож «останній дзвоник» наш син почув, будучи добре сформованим підлітком, у якого не було шкідливих звичок, проте було чітке розуміння, що робити в майбутньому і куди вступати.

Далі медінститут. Час складний, але тільки тому, що вчити дійсно потрібно було багато. Ми з батьком намагалися допомогти, але син принципово відмовлявся. Говорив, мовляв, лікар – професія, яка не допускає помилок.

Я не здивувалася, коли він закінчив інститут з відзнакою. Інтернатура була теж досить легкою, адже синок був схиблений на самостійності.

У 27 років він почав викладати в академії, паралельно працюючи лікарем. Зараз йому 33 роки і з кар’єрою все (тьху-тьху-тьху) просто прекрасно. Однак успіх переслідує нашого хлопчика далеко не в усьому.

Найскладніше для нього – почати відносини. Так було під час школи: незважаючи на атлетичного молодого юнака, дівчата якось не особливо до нього виявляли інтерес. Ми з батьком подумали що це такий вік і дівчат більше цікавлять шкільні вискочки і хулігани. Що ж, нехай.

В інституті на дівчат просто не було часу: постійні лекції, складання іспитів, море навчального матеріалу. Ми, звичайно, трохи переживали з цього приводу, але що поробиш.

А вже будучи дорослим чоловіком, син не витримав: він реєструвався на всіх сайтах для знайомств, знайомився з дівчатами на вулиці, в кафе і так далі. Але, на жаль, реакція далеко не завжди була позитивною. Через це він, напевно, і втратив упевненість в собі.

Потім син перестав з нами спілкуватися, домовлятися. Напевно, ми говорили по телефону раз в два-три тижні, та й то наше спілкування не тривало більше п’яти хвилин. Дізнатися про здоров’я, що нового, та й все, напевно.

Трохи легше стало потім, коли йому стукнуло 30 років. Він знайшов собі подругу, яка дуже швидко «увійшла в становище». Я з батьком була рада безмірно. Нарешті онук! Гордість і відрада.

Але на ділі все стало ще гірше. Син уже на підставі того, що він одружений чоловік, перестав зовсім нам дзвонити. Невістка бачилася з нами раз або два, але було видно, що вона нас зневажає, чи що.

Онука ми побачили вперше зовсім нещодавно, міцненький, здоровенький богатир. Але, відчуваємо, в наступний раз таке щастя нам покажуть ще років через 5.

Ми не розуміємо, чому до нас таке ставлення, можливо, невістка просто зачарувала нашого хлопчика. Але чи можливо таке в нашому освіченому 21 столітті ?! Та й за що така капость, адже ми до неї з усією душею!

Зрозумійте нас правильно, ми давали синові все, що від нас вимагалося: квартира і машина на наші гроші купувалися, якщо що.

А те, що ми його трошки більше тримали вдома, ніж інші батьки своїх дітей, так це ж тільки на краще. Подивіться, яка в нього тепер кар’єра. Вважаємо, що все зробили правильно і дійсно не розуміємо, чому до нас таке ставлення.

Нам би онука у себе потримати. Хоча б півроку. Нехай батьки займаються своїми справами, а ми б його трохи поняньчити. Так всім буде зручно. Ось тільки невістка зовсім не хоче йти на подібне. Вже не знаю, чим ми її образили.

Вам також має сподобатись...