Почалося все банально. Знайомі зібралися мамулю відвідати (а їй уже, до речі, під 70) у плановому, так би мовити, порядку. А вона їм і повідомляє, мовляв, окрім вас у мене ще гість буде, звуть Павло Іванович, тож поводьтеся чемно! Він, до речі, дуже добрий!
Ну все зрозуміло! У мами з’явився залицяльник.
Павло Іванович виявився вельми комунікабельним, розважав нас якимись історіями. Склалося враження, що він у курсі всього в світі. Тільки про себе мало розповідав. Ну, мало що. У нас у сім’ї ораторів немає, тож Павло Іванович себе ні в чому не обмежував. Загалом душа компанії.
Години через три збиралися додому, є й свої справи. Чоловік пішов із новоявленим залицяльником на перекур, а знайома залишилася з матір’ю наодинці.
«Знаєш, мамо, якийсь він дивний, цей Павло Іванович. Ти з ним обережніше будь».
На що мамуля тільки відмахнулася, мовляв, ну що такого може бути?
Родзинкою вечора стала розмова Павла Івановича з чоловіком — він недвозначно попросив позичити 1000 гривень на якусь запчастину для автівки, до пенсії.
Знайомі, звісно, були шоковані. Минуло дві години, а вже грошей просить. Загалом дали. Осад залишився досить неприємний.
Проте все перекривала радість їхньої матусі. Вона, коли овдовіла, впала в таку глибоку депресію, що ледве витягли. Років, напевно, десять минуло, і ось тільки тепер інтерес до життя з’явився. І, що логічно, залицяльник. Всі вуха вона їм прожужала цим Павлом Івановичем. І він такий, і він сякий.
Знайомі до матері їздять часто, кілька разів на тиждень, і тепер щоразу застають там нового друга. А мама все для нього — і пироги, і супи, і вільний час. На несміливі запитання, мовляв, навіщо тобі це треба, каже, що їй весело. Втомилася від самотності. Вони, звісно, здивувалися.
І все б нічого, та тільки матінка почала серйозно подумувати над тим, щоб Павло Іванович остаточно до неї перебрався. Жодні аргументи не допомагали.
Друг її, до речі, гроші так і не віддав, вона ж поривалася віддати свої. Загалом стосунки почали накалятися і знайомі, може, так би все й залишили, щоб маму не засмучувати, якби не один телефонний дзвінок.
А дзвонила рідна дочка Павла Івановича. Так і не змогли з’ясувати, звідки у неї номер. Проте річ не в цьому. З тривогою в голосі дочка повідомляла, щоб знайомі остеріглися взаємодії з її батьком і тим більше не можна допустити його переїзду до мами. Як виявилося, Павло Іванович той ще ловелас і останніх кілька років вельми вдало «часом проживає» то в однієї, то в іншої пасії.
Розповіла й про те, що батько рано покинув сім’ю, має замашки тирана, жінки після тривалого спілкування з ним тільки й роблять, що міряють тиск. Цей дзвінок наповнив наших знайомих рішучості. Поставив, так би мовити, крапку.
Оскільки з мамою говорити було марно — не вірила жодному їхньому слову — вони попрямували до Павла Івановича.
Той бачити їх, звичайно, не очікував, пообіцяв гроші віддати незабаром. Просто так вийшло. Знайомі сказали, що нехай не повертає, та й у мами більше не з’являється. Павло Іванович намагався сперечатися, але питання було поставлене чітко та жорстко. Знайомі приготувалися до справжнісінької конфронтації.
Але обійшлося. Павло Іванович розчинився як тінь у темряві. Мати наших знайомих про все здогадалася, вже місяць із ними не розмовляє, але вони впевнені, що це минеться. Краще так, ніж якийсь Павло Іванович, що навішав мамі на вуха локшини, що жере її пиріжки та ноги на всю довжину з її шиї звісив.
