Сільські жінки ідуть з життя як квіти… Без метушні, без істерики, тихо і гідно.
Вони працюють, доки можуть, а коли вже геть ослабнуть, серце починає готуватися до зустрічі з незвіданим краєм, «де немає ані смутку, ані печалі, тільки життя вічне». Складають гроші на це дійство, щоб гарно, готують одежу, кажуть, який образок вкласти їм у натруджені руки…
Діти починають приїжджати частіше, кликати до себе, але вони воліють зів’янути у старенькій хаті. Їх дуже цікавить, коли саме, в який день вони підуть, Бог простить їм цей невинний гріх.
Сусіди щоранку дивляться, чи йде дим із комина, заходять щодня. У них є телефон дітей, про все домовлено.
Рідко яка жінка йде зі світу на самоті. Завжди коло неї хтось є, якщо діти далеко і не встигають або ж не вірять, що їхній матері дуже погано.
Вона ніколи не скаже, що їй дуже погано. Старі жінки не ходять по лікарях, не просиджують у чергах. Рідко котру побачиш у сільській лікарні. Вони знають самі, що час іти, що життя скінчилося, жартують із такими самими старими: «Коли йдемо по черешні, Ганно?». Це такий евфемізм відходу в інше життя.
Вони намагаються не тримати навіть курей, а за кота й пса домовляються, хто із сусідів забере.
Спершу вони перестають ходити до крамниці, тоді до церкви, тоді до сусідів. Дехто з них уміє висловлювати всю свою мудрість, назбирану за багато років. Небо їм розвидняється, вони відходять все далі від життя, бо вже слабнуть руки, щоб тримати все в порядку.
Вони знають, що ніхто не буде битися за їхній скромний спадок. Запишуть його тій дитині, якій живеться найгірше, яку найбільше жаліють. Вони вчинять справедливо й мудро.
На обід прийде небагато людей, діти сидітимуть самі дві ночі коло тіла. Ніхто вже не голосить на цвинтарі, не зомліває.
Люди стали байдужіші, серце в них б’ється в невлад зі Всесвітом. У хаті три дні й три ночі горітиме свічка. У порожній хаті. Її поставлять у миску з водою, щоб не спалила все. Хоча для хати ліпше було б, аби вона розвалилася, разом зі своєю господинею.
Ідеш по селу і впізнаєш порожні хати по траві на подвір’ї, зарослому городі, по вибитих шибках і хвіртці, закрученій іржавим дротом.
Легко не любити село тому, хто не знав цих стареньких жінок, запнутих вицвілими турецькими хустками, ніколи не говорив із ними, не бачив їхньої доброї усмішки, що розквітає від найменшого знака уваги.
Але без села не було б України, і в тих порожніх хатах висять досі у павутиннях простенькі образи і Шевченко. Вчора ще одна хата стала порожньою…
