– Ну ось і дісталася, – зі зітханням промовила Марія, притуляючи до стіни свою невелику світло-бежеву валізу на коліщатках, і з насолодою підставила обличчя під струмені прохолодного повітря з кондиціонера.
Літня спека, що плавила повітря, встигла втомити Марію, поки вона добиралася із залізничного вокзалу до будиночка в приватному секторі курортного міста.
Жінка вирішила, що вдень вона ховатиметься тут від пекучого сонця, а до моря виходитиме лише рано вранці та на заході сонця.
Взагалі, варто було б одразу розібрати валізу і розкласти речі, але Марія так втомилася, що вона, швиденько прийнявши душ, постелила на диванчик чисте простирадло, лягла, потягнулася і одразу ж провалилася в сон.
Прокинувшись, Марія навіть не відразу зрозуміла, де вона перебуває. Вона піднялася, опустила ноги на підлогу і, озираючись на всі боки, тільки через кілька секунд зрозуміла, що перебуває не вдома.
Марія наснився настільки реалістичний сон, що вона навіть трохи злякалася, побачивши після пробудження незнайому обстановку, адже уві сні вона була вдома.
Ба більше, жінка так багато разів прокручувала в голові свою розмову з чоловіком перед від’їздом, що тепер їй наснилося продовження цієї розмови. Марія повільно піднялася, пройшла на хазяйську кухню і, відчинивши шафку над плитою, одразу побачила те, що шукала – стареньку мідну турку. Вона дістала її, помила і, діставши з валізи маленький пакетик меленої кави, почала задумливо варити ароматний напій.
Плануючи цю відпустку, Марія сподівалася, що зможе вмовити чоловіка поїхати разом із нею. Стосунки в них стрімко котилися кудись униз, у прірву, особливо в останній рік, і разом подружжя вже давно нікуди не вибиралося.
Жінка хапалася за спільний відпочинок, як за соломинку, сподіваючись, що на морському узбережжі, без думок про роботу і ранніх підйомів, без побутових проблем вони зможуть перезавантажитися, поговорити про все, по-новому поглянути одне на одного. Але чоловік був просто непробивний.
Олег геть відмовився їхати з дружиною відпочивати. Перепробувавши всі способи умовлянь, Марія, незрозуміло на що сподіваючись, адже перед самим від’їздом квитки на поїзд в Одесу вже не купити, вирішила використати останній аргумент:
– Олеже, а ти не боїшся відпускати дружину саму в таку далеку й довгу подорож? Усе-таки море, пляж, розслаблена обстановка і цілих десять днів я буду там одна. Невже зовсім не ревнуєш?
У погляді чоловіка промайнула погано прихована насмішка. Він мовчки оглянув дружину з ніг до голови і поблажливо сказав:
– Їдь, люба, я тобі довіряю.
І, трохи помовчавши, додав з єхидною посмішкою:
– І потім, ну ти ж розумієш, що на пляжах чоловіки зазвичай звертають увагу на молодих пружних красунь. Тобі турбуватися нема про що…
Марія, яка від розгубленості навіть не знайшла, що відповісти чоловікові, промовчала. І потім усю дорогу прокручувала в голові ці їдкі слова Олега і його посмішку.
А зараз, коли вона спала в чужому домі, їй наснилося, що Олег, сказавши цю образливу фразу, одразу ж обійняв її і прошепотів:
– Люба, я пожартував. Ти у мене найкрасивіша! І звичайно, я шалено ревную! Тому ми їдемо разом. У тебе ж ще є час здати квиток?
І вони поїхали у відпустку удвох, тільки не потягом, а машиною, і волосся Марії гарно розвівав вітер, що вривався у відчинене вікно автомобіля. А потім вона прокинулася…
Почулося шипіння, і кавова гуща, що втекла, залила хазяйську плиту.
– З приїздом, Маріє Андріївно, – пробурмотіла жінка й акуратно, намагаючись не обпектися, почала відтирати плиту. Пити каву перехотілося.
Увечері на вулиці було досить душно, але сонце вже не палило так нещадно, як удень, і Марія, прихопивши пляжну сумку з рушником і пляшкою води, вирушила до моря. На її подив, узбережжя було напівпорожнім.
Люди з настанням вечора і сутінків, розбрелися хто гуляти набережною, хто на дискотеку або в караоке. Починалося веселе вечірнє курортне життя.
Марія зайняла вільний шезлонг і тут же пішла купатися. Морська прохолода трохи заспокоїла жінку, вона майже перестала думати про неприємну розмову з чоловіком, важку дорогу і каву, що втекла.
Викупавшись, Марія повернулася до шезлонга, лягла і з насолодою потягнулася. Десь неподалік, із набережної, долинали звуки веселої музики і невимушений сміх відпочивальників. “Все буде добре”, – як мантру, повторювала про себе жінка. Неодмінно все буде добре…
Марія сподівалася, що від морського повітря і вечірнього купання в морі вона зможе дуже швидко заснути, але спати категорично не хотілося, хоча була вже перша година ночі.
Вона просто лежала на вузькому односпальному ліжку і роздивлялася стелю, не маючи сил навіть заплющити очі. Сумні, важкі, неприємні роздуми знову заповнили думки жінки, хоч як би вона відганяла їх від себе.
Відволіктися і не думати про погане виходило тільки на пляжі, купаючись у морі. Вночі ж, у чужому порожньому будинку, на самоті, спогади долали з новою силою.
Марія та Олег одружилися вісім років тому. Жінці тоді щойно виповнилося тридцять, чоловік був на рік її старший. Обидва міцно стояли на ногах, мали пристойну, стабільну роботу, тож розмови про дітей завели досить скоро. Але все якось не виходило…
З’їздили разом у відпустку, сподіваючись, що Марія приїде звідти з малюком під серцем, але знову не вийшло. Через півтора року безуспішних спроб попрямували до лікарів. Скільки фахівців було пройдено за кілька років, скільки перепробувано різних способів лікування, подружжя вже збилося з рахунку, але рік тому, нарешті, було винесено остаточний вердикт – привести дитину у світ природним шляхом Марія не зможе.
Тоді ж подружжю було запропоновано ЕКЗ. Марія зачепилася за цю ідею, як за останню соломинку в надії стати мамою, а ось Олег, який і без того останнім часом ходив якийсь відчужений і неговіркий, похмурів ще більше.
– Послухай, Маріє, – сказав він якось увечері після вечері, – давай поговоримо без емоцій, із холодною головою. ЕКЗ – це, звичайно, добре. Але будемо міркувати тверезо. Рідко коли з першої спроби все виходить. Поки обстеження пройдемо, поки тобі намагатимуться підсадити цей ембріон, поки виносиш… Пару років точно мине, якщо не більше. Тобі скоро тридцять вісім. Це ти дитину у світ приведешь тільки до сорока років!
– І? – здивовано підвела брови Марія, – що ти хочеш цим сказати, я не розумію?
– Ти точно хочеш стати мамою в сорок років? Молода матуся, блін. Тобі самій не смішно?
– Олеже, я не розумію, що тут смішного. Ми ж разом із тобою хотіли, намагалися… Що зараз сталося?
– Сталося те, Маріє, що час іде. Він не щадить нікого. Ось станеш матусею ти в сорок років. Дитині буде всього десять років, а тобі вже п’ятдесять, уявляєш? Ти ж їй як бабуся будеш. Усе-таки добре, коли в дитини молоді батьки. І потім, кажуть, що від цієї процедури можуть ускладнення розвинутися. Ну і що я буду потім робити з дитиною і з хворою дружиною?
– Олеже, почекай. Що значить, молоді батьки? Коли ми з тобою одружилися, мені вже було тридцять. Та й ти, між іншим, старший за мене, не забув? Однак раніше тебе це не бентежило. Що ж бентежить зараз?
– Ну, я не думав, що ти так сильно змінишся за цей час. Я ж кажу, час людей не щадить…
Марії навіть говорити стало важко, від обурення стало не вистачати повітря. Зітхнувши глибше, вона з обуренням сказала:
– Я не зрозумію, тебе щось у мені не влаштовує?!
-Та що ти не зрозумієш ніяк? – вигукнув чоловік, – ну, в дзеркало уважніше подивися, раз не розумієш!..
Це була перша серйозна сварка Марії та Олега. Після цієї розмови жінка довго не могла заснути. Їй було прикро до сліз згадувати слова чоловіка, якому вона довіряла і який, як їй до цього здавалося, кохав її і приймав з усіма недоліками.
Вона стояла біля дзеркала і, критично розглядаючи себе, ніяк не могла збагнути, що ж такого жахливого, на думку чоловіка, вона повинна була побачити у відображенні.
На неї з дзеркала дивилася доглянута жінка середніх років. Вона не виглядала дуже молодшою за свій вік, хіба що на кілька років. Але й сказати, що вона виглядає старшою, теж було не можна. Якщо вже Олегу так принципово було, щоб дружина була молодою і свіжою, як травнева троянда – шукав би собі молодшу відразу.
Може, річ не у віці, а просто він чогось боїться чи тривожиться про щось? Треба обов’язково з ним поговорити на цю тему…
Розмови не вийшло. Олег відмовлявся, посилався на зайнятість і втому, а іноді просто просив “не робити йому мозок”.
В останній рік спільного життя це стало його улюбленим виразом. І ось тепер, уперше в житті поїхавши відпочивати окремо від чоловіка, Марія все крутила й крутила в голові сумні спогади і з гіркотою розуміла, що шанси врятувати стосунки невеликі. Але все ж, вона дуже на це сподівалася.
***
Їдальня була недалеко від моря і заманила зголоднілу після ранкового купання Марію запахами смачних страв на сніданок. Було майже дев’ята ранку, коли жінка, зрозумівши, що сонце вже починає сильно припікати, вирішила перекусити і вирушити додому перечекати спеку.
Розплатившись, Марія понесла тацю з нехитрим сніданком до столиків, але в середині залу раптом послизнулася на слизькій кахельній підлозі. Вона втрималася від падіння, але таця з посудом з гуркотом упала вниз.
Тут же, звідки не візьмись, з’явилася жвава маленька прибиральниця в халаті й хусточці, яка почала кричати неприємним верескливим голосом, що вона тільки нещодавно вимила підлогу, а тут ходять усілякі, бруднять і б’ють посуд, а їй знову прибирати.
Марія, оторопівши від такої брутальності, застигла, але одразу ж почула за спиною спокійний чоловічий голос:
– Ви навіщо на відвідувачку кричите? Вона посковзнулася на мокрому, тут було щось розлито. Мити треба краще й частіше, а не обурюватися.
Марія обернулася і побачила за своєю спиною високого темноволосого чоловіка з тацею. Прибиральниця знову заголосила:
– А хто за розбитий посуд платити буде?
– Ну, це вже точно не вам вирішувати. По-хорошому, жінці потрібно відшкодувати вартість страв, які вона з вашої вини впустила і сама мало не впала!
Прибиральниця, отримавши відсіч, замовкла і почала збирати з підлоги осколки. Чоловік підійшов до Марії та привітно сказав:
– Якщо бажаєте, ходімо поснідаємо в іншому місці. Тут недалеко є чудова їдальня, я вчора там обідав. Чистота і не кричить ніхто.
– Дякую вам велике, – із вдячністю відповіла Марія, – ви знаєте, коли хтось несподівано починає кричати, я гублюся. На відпочинку якось не очікуєш такого відношення.
– Так, насправді, хамів тут багато. Вас як звати?
– Марія.
– Дуже приємно, а я Андрій.
– Ви давно відпочиваєте?
– Два дні тому приїхав.
Під тихий бубнеж прибиральниці, яка продовжувала обурюватися, Марія й Андрій разом пішли з їдальні, продовжуючи невимушено розмовляти…
* * *
Валіза не хотіла зачинятися, хоча речей у ній було стільки ж, скільки й під час зборів на море, але тоді вона навіть не була до кінця заповнена. Чортихнувшись, Марія безсило опустилася на підлогу і тихо заплакала.
Учора ввечері до свого рідного міста поїхав Андрій, а завтра вранці і в неї самої ранковий потяг. А коли повернеться: дім, чоловік, робота…
Марія витерла сльози, піднялася з підлоги і знову почала збирати валізу. Потрібно зібратися вже і лягати спати, вранці ранній підйом. Хоча, кого вона обманює? Заснути зараз не вийде. Занадто багато всього сталося за цю коротку відпустку, занадто багато емоцій вона принесла, щоб міцно і довго спати. Знову попереду безсонна ніч, ну може, хоч у поїзді потім вдасться подрімати, адже організм не залізний…
Колеса розмірено стукали, відраховуючи метр за метром деренчливих рейок, і відвозили Марію щохвилини дедалі далі й далі від того місця, де вона, вперше за багато часу, була по-справжньому щаслива.
Дивне і незрозуміле це почуття – коли за кілька днів людина, яку ти до цього не знала, яка живе за багато кілометрів від тебе, стає такою близькою і навіть майже рідною, що невідворотне розставання змушує заходитися серце.
Марія завжди думала, що такі емоції притаманні людям юним, які ще не розібралися в житті й не здатні справлятися з почуттями, що нахлинули. Але зараз, у неповних тридцять дев’ять років, жінка почувалася дуже розгубленою від того потоку емоцій, який вона відчувала лише від однієї думки про Андрія. А його перший і останній за весь час відпустки легкий дотик губами до її скроні під час розставання…
Коли Марія згадувала тепло його губ, яке вона лише на секунду відчула, в неї починало тремтіти серце. А ще жінка мучилася почуттям провини перед своїм чоловіком. Вона зовсім не пам’ятала, що коли-небудь відчувала щось подібне щодо Олега.
І зараз їй здавалося, що вона зрадила чоловіка, хоча впродовж усіх днів, проведених разом, Андрій не висловив жодного натяку на те, щоб фізично зблизитися і не дозволив собі жодної вільності…
Телефон легко завібрував у руці, і вона тихенько здригнулася, розглядаючи в цей час фотографію, яку зробила крадькома.
Андрій на цій світлині стояв у профіль у кабінці колеса огляду і з захопленням розглядав красу курортного міста.
Марія глянула на повідомлення і тремтячою рукою відкрила його. “Я все одно буду чекати нашої зустрічі, Маріє. Ти ж сама розумієш, що вона обов’язково буде”.
Жінка, важко дихаючи, закрила повідомлення і, на кілька секунд завмерши, наче наважуючись на щось, знайшла в списку контактів номер Андрія, натиснула кнопку “заблокувати” і видалила номер. Так правильно. Так буде краще для всіх…
***
– Маріє, ти чого така розгублена? Я тебе взагалі не впізнаю! – Ганна, подружка і колега по роботі, з якою Марія на обідній перерві вийшла до кав’ярні, уважно дивилася на жінку, – Як із відпустки приїхала, ходиш як тінь, ніби тебе там зіллям обпоїли. Ти ж начебто на море їздила, щоб відволіктися, перезавантажитися. А ніби навпаки вийшло. Що з тобою?
Марія, мляво колупаючи ложкою в тарілці, подивилася на подругу і раптом серйозно сказала:
– Ганно, я чоловіка зрадила.
– Та ти що?! – ахнула Ганнуся, – слухай, подруго, ну я тебе вітаю! Давно час!
– Ганно, ти чого?
– Та нічого! Скільки разів ти мені скаржилася, що з чоловіком у тебе проблеми, ніякої романтики, спілкуватися нормально і то не хоче! Ну, так давно вже час було йому роги приробити! Слухай, ну давай розповідай, як усе було? Цікаво ж! Як звуть його?
– Андрій.
– Ну, далі давай, що ж із тебе все кліщами витягати доводиться?!
– Та що тебе цікавить?
– Ну як це що? Те саме, – багатозначно глянувши на подругу, відповіла Ганна, – ну як він? Кращий, ніж Олежка твій?
– Ганно, перестань, – поморщилася Марія, – не було в нас нічого.
– Як це не було? – здивувалася Ганна, – ти ж сама сказала, що зрадила.
– Я закохалася, Ганно. Я постійно думаю тільки про нього, я не можу до чоловіка навіть доторкнутися тепер. Це хіба не зрада? Я сама себе вже з’їла за це.
– Гос-споди, – закотила очі Ганна, – я-то думала… Ну яка ж це зрада? До чого ці муки совісті?
– Та я думати ні про що більше не можу, розумієш? Я з цією людиною ніби все життя знайома була! Я ніколи ще такого не відчувала.
– Ну, з твоїм чоловіком це не дивно, – задумливо відпиваючи чай із маленької чашечки, промовила Ганна, – я дивуюся, як тебе раніше ще не накрило. Ну гаразд, ти скажи, ви хоч спілкуєтеся з цим Андрієм?
– Ганно, я заблокувала його. Ні до чого це не приведе. Хоча він казав, що хоче зустрітися, ще коли там були. І повідомлення написав, коли я вже в поїзді їхала. Але я вирішила, що краще це все відразу обірвати. Потім болючіше буде.
– Та чому?!
– Ганно, ну ти сама подумай. Я знаю людину трохи більше тижня. Може, це все мана. Та й потім, він у Житомирській області живе. Я у Кам’янскому. Та він і не пам’ятає вже напевно, де я живу!Між нами кілометри! Це просто неможливо!
– Все можливо для дорослої людини. Якщо дуже захотіти. Ти, звісно, дівчинка велика і сама все вирішуєш. Але я тобі раджу – розблокуй його хоча б.
– Ганно, я заміжня…
– Ой, Маріє, я тебе благаю! Ходімо давай, перерва закінчується.
***
Увійшовши до квартири, Марія зіткнулася в дверях з Олегом. У передпокої на підлозі стояли дві сумки, наповнені речами, сам чоловік зав’язував шнурки. Він розгублено піднявся і пробурмотів:
– Я забув, що в тебе сьогодні короткий день…
– Ти кудись збираєшся? – поцікавилася Марія.
– Так, – трохи осмілівши, з викликом у голосі відповів Олег, – так, Маріє, збираюся. Річ у тім, що я йду від тебе. Зовсім. Я вже досить давно зустрічаюся з однією жінкою. Спочатку розлучатися не хотів, але тепер зрозумів, що кохаю її. До того ж, вона чекає від мене дитину. Напевно, для тебе це прикро, але я нормальний чоловік і хочу повноцінну сім’ю і дітей. Ти мені цього дати все одно не зможеш. Тож вибач.
Марія, посміхаючись, мовчки дивилася на Олега. Чоловік спантеличено запитав:
– Ти нічого не скажеш навіть?
– Сказати? Потрібно щось говорити? Ну, удачі тобі і щастя великого. Я дуже рада, що в тебе тепер усе складеться так, як ти хочеш. Прощавай.
Жінка, наспівуючи, зняла вітровку, кросівки і пройшла у ванну. Олег, постоявши ще з хвилину, ніби чогось чекаючи, підхопив сумки з речами і пішов.
Вимивши руки і переодягнувшись у домашній одяг, Марія вийшла з ванної і дістала з сумочки телефон. Вона довго мовчки дивилася на темний екран, потім набрала номер, який, як не намагалася стерти з пам’яті, пам’ятала до останньої цифри. Жінка зберегла номер у телефоні й натиснула “розблокувати”.
Через кілька секунд посипалися вхідні смс-ки. Марія, не встигнувши відкрити навіть одну з них, почула мелодію дзвінка.
– Алло, – хрипло відповіла вона, не впізнаючи свого голосу.
– Маріє, привіт. Я знав, що так і буде, і дуже радий тебе чути.
– Я теж дуже рада. Як ти?
– Добре. Думаю про тебе вдень і вночі. Маріє, я дуже хочу приїхати.
– Приїжджай, Андрію…
– Тоді завтра ж беру квиток.
Поклавши слухавку, Марія сіла на диван. Руки в неї тремтіли, а по щоках котилися сльози. Цей “несправжній”, на думку подруги Ганни, курортний роман, усупереч усім законам жанру, все-таки матиме щасливе продовження! І почуття провини за нього більше не з’їдатиме її зсередини. Відтепер – тільки щастя попереду!
