Я жахлива колишня, і це мене влаштовує. Ніколи не розуміла людей, які після розриву любовного зв’язку прагнуть налагодити дружні стосунки.
Як на мене, так усі ці суботні посиденьки за філіжанкою кави та розмови про нинішніх партнерів із колишнім коханням — окремий вид мазохізму…
Мені ніколи не хотілося стежити за життям колишнього в соцмережах або вести задушевні телефонні розмови про те, які плани він будує на майбутнє зі своєю новою пасією.
Ніколи не тягнуло перечитати листування з тим, хто після тисячі повідомлень із текстом «я люблю тебе» просто взяв та відмовився від цих слів.
Розлучаючись з людиною, я волію спалювати всі мости. Видаляти фото, позбавлятися подарунків, навіть переривати контакти із спільними знайомими, якщо вони не є моїми близькими друзями.
Загалом, роблю все, що й запальні панянки з підліткових серіалів. І, як не дивно, це мені допомагає.
Я багато думала, чому так гостро реагую на розрив. І дійшла висновку, що в усьому винна моя зайва зацикленість на партнері. Тобто я завжди намагаюся врятувати стосунки до останнього, навіть якщо іншій людині це вже не потрібно.
Намагаюся докопатися до суті проблеми, налагодити діалог, розібратися у почуттях тощо. І все це сильно вимотує.
Так що врешті-решт руки опускаються і мені не хочеться більше докладати жодних зусиль. Тому, коли стосунки закінчуються, я запросто відпускаю людину додому. Надто вже багато внутрішнього ресурсу я на нього витратила.
Іноді я думаю, що мені хотілося б якось поміняти свою модель поведінки. Можливо, варто було б трохи менше намагатися налагодити зв’язок із партнером, який у цьому не зацікавлений, і тоді розставання з ним не здавалося б мені такою трагедією?
Можливо, якось у мене і вийде залишитися другом з тим, з ким до розриву нас пов’язувало щось більше? Хто знає…
А поки що я наслідуватиму перевірений план — заїдати сум від розриву улюбленими солодощами перед телевізором і відновлюватиму внутрішні сили, щоб якось вступити в гармонійніші і зріліші стосунки.
