– Дімо, мене на роботу кличуть. Сонечці виповнилося два роки…
– До садка ще цілий рік.
– Знаю, але ти ж сам розумієш, що нам не вистачає грошей. Та й я боюся, що втрачу навички, засиджуся вдома, потім ще важче буде.
– А дитину куди?
– Давай няню розглянемо. На пів дня.
– Я не довіряю чужим.
– А ми не будемо чужих людей запрошувати. У мене є цілком собі своя людина.
– Хто? – здивувався Дмитро.
– Твоя мама сказала, що її сестра, Марія Іванівна, на пенсії нудьгує. Їй робити нічого, дітей вона любить. Вона жінка охайна, досвід у неї є – трьох дітей виростила.
– І?
– Вона згодна нам допомогти.
– За скільки?
– Я не знаю. Із цим проблема: коли я поставила це запитання свекрусі, то Зінаїда Іванівна почала мене вичитувати. Як я посміла подумати, що рідна людина з нас гроші братиме. Все ж таки вона твоя рідна тітка.
– Але ти ж розумієш, що безкоштовний сир тільки в мишоловці?
– Давай ми з Марією Іванівною поговоримо і запитаємо в неї, що вона хотіла б отримати за свої послуги.
Дмитро знизав плечима. З одного боку, дружині й справді було б непогано знову працювати, а з іншого, не довіряв він таким родинним стосункам, коли хтось щось робить просто по родинному ,безкоштовно.
Проте Зінаїда Іванівна наполягла на своєму, і вже на наступних вихідних сестри сиділи за великим столом, а Олена наливала чай гостям.
– Перший час я буду йти на пів дня, потім, якщо все буде добре, буду працювати повний день, через день, – ділилася своїми думками Олена.
– Добре. Сонечка у вас спокійна, мила дівчинка. Ми з нею порозуміємося, – усміхнулася Марія Іванівна, дивлячись на дитину.
Соня була активною, товариською малечею. Вона з легкістю йшла на контакт, до того ж бабуся Марія час від часу приїжджала в гості разом зі свекрухою Олени, тож дівчинка знала її.
– Які у вас умови “роботи”? – незважаючи на присутність свекрухи, Олена набралася сміливості й запитала прямо.
– Та яка це робота? – відмахнулася Марія Іванівна. – Мені за радість.
– Олено, ми з тобою вже обговорювали це! – суворо сказала свекруха. – Марія приходитиме, бо їй не в тягар. Ми – рідня, свої люди. Ніхто з вас грошей брати не буде.
– Але це неправильно… – спробувала заперечити Олена.
– Ти мене ще повчи, що правильно, а що ні! Ми дітей у молодості так і ростили! Приведемо до Марії, вона сидить із нашими. Коли їй щось було потрібно, ми одразу брали племінників до себе! Це називається велика родина! Взаємодопомога.
– Добре, у такому разі буде домовленість, що ви будете харчуватися в нас. У холодильнику завжди будуть різні продукти, фрукти, овочі, сири… їжте все, що вам захочеться, – сказала Олена. – Крім цього, ми будемо оплачувати вам проїзд.
– Добре, дякую.
Було вирішено, що сестра свекрухи вийде на “роботу” з наступного тижня.
Олена дуже хвилювалася, але все пройшло добре. Марія Іванівна відмінно справлялася, а Сонечці подобалося “нове обличчя”: заняття з мамою їй уже трохи набридли, а ігри з бабусею Марією були в новинку.
Згодом Олена стала працювати повний день. Вона вже не поспішала додому в обід, щоб перевірити, як там донька. Олена знала, що Марія Іванівна – жінка надійна. А ще Олені дуже подобалося, що в родині почали з’являтися гроші. І якщо перший час їй було не зовсім зручно перед сестрою свекрухи за те, що та працювала безплатно, то після кількох місяців, Олена стала ставитися до її послуг як до належного.
– Але ж і справді, вона нам як бабуся. Хто бабусям платить за послуги? Не знаю таких… – сказала вона чоловікові, коли той порушив цю тему.
– І все ж я думаю, що треба поговорити з нею. Мама не почує цю розмову, тож Марія Іванівна може погодитися. Можливо, вона під її “натиском” так вчинила.
– Добре, ти поговори з нею сам. Я, якщо чесно, соромлюся, раптом вона образиться?
– Ну так, ображати людину не хочеться.
– А знаєш що? Я чула, що в неї зламалася духовка. Давай купимо їй у подарунок? Замість грошей у конверті віддамо їй зарплату речами.
– Теж варіант.
Подружжя домовилося і було вирішено зробити сюрприз. Вранці у вихідний день Марія Іванівна отримала доставку. Жінка подарунок прийняла, хоч і сказала, що не варто було витрачати гроші.
Відтоді Олена і Дмитро час від часу випадково дізнавалися, що в Марії Іванівни щось ламалося, псувалося або терміново було потрібно.
– Я подумав, коли ми у відпустці будемо, Марія Іванівна теж на відпочинок піде. Може, ми їх із мамою в будинок відпочинку відправимо? У нас на роботі поширюють путівки з великою знижкою, можна купити, – запропонував Дмитро.
– Гарна ідея, я згодна.
Поки говорити про це не стали, вирішили зробити жінкам сюрприз.
Марія Іванівна щодня приходила няньчитися з Сонечкою, а Олена та Дмитро працювали, знаючи, що вдома все добре. Так було досить довго. Але одного разу, Олена забула вдома важливі документи і їй терміново потрібно було приїхати за ними. Вона не стала дзвонити Марії Іванівні, їй було не до того.
Олена була занурена в робочі думки, її телефон розривався від дзвінків, тому вона не відразу помітила вдома кілька дитячих курток.
Вона пройшла за папкою в кімнату і остовпіла.
– Маріє Іванівно?! Що тут відбувається?!
– Оленко, ти додому сьогодні рано… а що не попередила? – розгубилася сестра свекрухи, не очікуючи побачити невістку так рано.
– Хто всі ці діти?! – Олена подивилася на малюків. У кімнаті було п’ятеро людей, різного віку, трохи старших за Соні. Сама Сонечка, побачивши маму, кинула іграшки й кинулася до неї обійматися.
– Це… Друзі… Сонечки, – відповіла Марія Іванівна.
– А де їхні батьки?! Чому у нас вдома стільки дітей?!
– Вони просто привели їх, погостювати. Ненадовго. Усе під контролем…
– Під чиїм? Маріє Іванівно, ви маєте стежити за Сонею, я з однією-то не завжди справляюся!
– Я трьох виростила. До мене постійно приводили своїх дітей сестри. Я знаю, як із дітьми управлятися, – відмахнулася Марія Іванівна.
– Але в нас не дитячий садок! – у цей момент пролунав дзвінок у двері.
Олена пішла відчиняти й побачила на порозі незнайому жінку.
– Доброго дня, я за Толиком. Дякую, що подивилися. Можна вам на картку переказати, а то в мене готівки немає…
– Що переказати? – перепитала Олена.
– Гроші за ваші послуги няні. Я з Марією Іванівною домовилася. Ви новенька, так? – здогадалася незнайомка.
– Я мама Соні. І це не дитячий садок! Забирайте своїх дітей і більше не приходьте! – розсердилася Олена. Вона була в ступорі від того, що відбувається.
– Я, взагалі-то, вам гроші плачу, а отримую таке ставлення! – фиркнула незнайома матуся. Схопивши Толика, вона повела його і грюкнула дверима.
– Решта батьків де? – Олена грізно подивилася на сестру свекрухи.
– Хто де… звідки мені знати? Я таких запитань не ставлю. Моє завдання – з дітьми сидіти, поки батьки у справах ідуть.
– Та як ви могли?! Влаштувати за моєю спиною дитячий садок вдома! – здивуванню Олени не було меж. Ось тобі й Марія Іванівна…
– А що мені робити? Комунальні послуги підняли, продукти дорожчають… Я пенсіонерка.
– Ми вам гроші пропонували!
– Та мене Зінаїда в порошок зітре, якщо дізнається, що я з її синочка гроші беру!
– А з інших, сторонніх, значить, можна гроші брати?
– А чому б і ні?
– Тому що це наш дім!
– Сонечці весело, вони граються разом… як у приватному садку.
– Якби я хотіла, то віддала б Соню в приватний садок! Але я попросила вас із нею посидіти, тому що мені потрібна особиста няня, а не вихователька на десять осіб! Усе, Маріє Іванівно, моє терпіння увірвалося. Забирайте дітей і йдіть.
– Куди ж я піду?
– На вулицю, гуляти.
Марія Іванівна згадала, що в неї були телефони батьків. Вдалося обдзвонити і майже всіх дітей “розібрали” протягом години. Олена більше не залишала сестру свекрухи з Сонею, у неї не було довіри до цієї жінки. На щастя, невдовзі Соня пішла до справжнього дитячого садочка, де було кілька вихователів, невеличка група і хороші відгуки.
Зі свекрухою Олена посварилася, бо Зінаїда Іванівна вважала, що Марія Іванівна набагато краща за виховательку в садочку.
– Подумаєш, ну, привела дітей у гості, що такого? Ніхто ж не постраждав… – сказала вона. Свекруха не повірила, що її сестра заробляла на чужих дітях, відкривши нелегальний приватний дитячий садок у квартирі невістки.
– Вибачте, Зінаїдо Іванівно. Але нам час в садок. Не дарма ж ми в черзі два роки “стояли”.
На цьому розмову було закінчено, але осад від того, що сталося, залишився. Марія Іванівна більше в гості не приходила, а свекруха за будь-якої нагоди нагадувала, що своя рідна “няня” краще, ніж чужа тітка. Але Олена не стала спокушати долю. У садку була хоч якась відповідальність за її дитину, та й Сонечці, начебто подобалося…
