Коли я вийшла заміж (а це було ох як давно), ми з чоловіком почали жити в його 2-кімнатній квартирі. Вона дісталася йому у спадок від бабусі. Житло непогане, але я все одно хотіла мати своє. Так, про всяк випадок. Я розуміла, що зайвою квартира не буде ніколи. Та й на старість треба відкладати якнайшвидше.
Наполегливо працювала і нарешті купила однушку в спальному районі. Щойно привели з чоловіком житло до ладу, почали здавати його. Квартиранти у нас не змінювалися жодного разу. Дуже порядні люди. Гроші за оренду квартири не раз нас рятували. Хоча найчастіше я відкладала їх.
Так мене виховували батьки: у цьому житті можна сподіватися тільки на себе. Втім, життя показало, що це справді так. Справа в тому, що маю дорослого сина. Йому 30 років і все своє життя він прожив з нами.
До його особистих справ я ніколи не лізла. На переїзді теж не наполягала, таки він моя дитина. Якщо йому зручно з нами жити, то нехай буде так. Не можу сказати, що Толя якось добре влаштувався. Заробляє невеликі гроші, але начебто вистачає.
Вдома господарством займаюсь я. Син не готує, не прибирає. Ну хіба що тоді, коли я попрошу його безпосередньо. Але найчастіше Толя просто пропадає на роботі. Про те, щоб він переїхав, ми не говорили жодного разу.
Але зараз все стало інакше. Мій син нарешті вирішив одружитися. Я мало що знаю про його наречену. Ми познайомилися випадково, коли я зустріла Толю та його дівчину у місті. Тоді ж він і повідомив, що незабаром планує весілля.
Звичайно, мені було прикро, що все відбувається саме так. Я була б не проти зібратися всією сім’єю та познайомитися ближче. Все-таки не кожен день дорослий син одружується. Але Толя завжди був скупим щодо емоцій. Весь у батька.
Загалом я на сина не тиснула. Але оскільки розмов про весілля Толя не заводив, я вирішила таки запитати, де він збирається жити зі своєю майбутньою дружиною.
«Як це де? Я думав, ти поселиш нас у своїй квартирі», – без зайвих роздумів сказав мій син.
Я здивувалася. Про це я навіть не думала, оскільки не бачу жодних причин для цього. Я прямо сказала синові, що його з невісткою у своє помешкання не пущу. Я не для того купувала цю квартиру. Толі вже 30 років. Настав час подорослішати і навчитися брати на себе якусь відповідальність за свої вчинки.
Молоді, здорові, хай собі на житло заробляють. А на всьому готовому жити — таке тільки в кіно буває. Звичайно, мій син не очікував такої, як він висловився, підстави. Але з якого дива він вирішив, що житиме в моїй квартирі, адже ми навіть не говорили про це!
Толя тепер зі мною не розмовляє. За його словами, я мала йому допомогти влаштуватися, а потім би він заробив грошей на свою квартиру і з’їхав би. Тільки от синові вже 30, а заощаджень у нього нуль. Цікаво, коли він збирався переїхати. Може, у 60 років? Боюся, мені на той час уже не буде справи до квартирних питань.
Я не вважаю, що вчинила неправильно. Але совість все одно мучить. Матусі, у вас таке бувало?
