Ганна крутилася перед дзеркалом і оглядала себе з усіх боків. Вона трохи схудла, і сукня сиділа як влита. Нафарбувала губи, акуратно провела по волоссю – локони вийшли ідеальні. Усе, до побачення готова. Сьогодні холодно, але вони будуть у ресторані, тому не замерзне навіть у тонких колготках.
Ганна ретельно готувалася до побачення з Вадимом, з яким познайомилася в застосунку, але поки що не зустрічалася наживо.
Він її одразу зачепив: начитаний, розважливий, з гарним почуттям гумору, уважний. Вони довго спілкувалися, і два дні тому він, нарешті, запропонував зустрітися. Вадим працював юристом у будівельній фірмі, їздив на хорошому авто і проводив відпустку в теплих країнах.
Чого вже – це теж підкуповувало. Сама Ганна жила з мамою в маленькій квартирі на околиці й добряче втомилася від постійних сварок і з’ясування стосунків. Мама любила покритикувати.
Вона вважала її недостатньо вродливою, недостатньо розумною, недостатньо щасливою, та й узагалі гіршою за інших: “Усі твої однокласниці давно заміж вийшли, а ти все сидиш”. “Усі твої однокурсники вже влаштувалися на нормальну роботу і кар’єру будують, а ти застрягла у своїй цій шарашкиній конторі незрозумілій”.
Ось і зараз мати спостерігала, як Ганна красується перед дзеркалом.
– Що в тебе за сукня така дивна? З якимись блискітками. Де ти її взяла?
– Купила.
– Ох, усю зарплату на сукню спустила. Я ж тобі казала: нам кран у ванній потрібно поміняти, моєї пенсії на це не вистачить.
– Так, мамо, купила собі гарну сукню. Можу собі дозволити. У мене сьогодні побачення, і я хочу мати гарний вигляд. Ти навіть не уявляєш, з яким приголомшливим чоловіком я сьогодні буду зустрічатися.
– Подивимося, подивимося, кого ти там собі знайшла, а то, може, гроші на сукню просто так промарнувала. Кран усе одно з тебе, у мене грошей немає.
Ганна ще раз подивилася на себе в новій сукні. Краса! Одягла пальто, накинула капюшон. У такий холод краще пуховик і шапку, але тоді вона зіпсує зачіску, та й пуховик гарний тільки з джинсами.
– Ганно, вітаю. Це ви? – окликнув приємний голос біля ресторану, де вона стояла вже хвилин десять і добряче замерзла.
– Так. Вадим? – усміхнулася вона високому молодому чоловікові.
– Я. Вибачте, трохи затримався.
– Та ні, це я раніше прийшла.
– Радий знайомству. Я вас такою собі й уявляв. Давайте пройдемося трохи, он якраз парк через дорогу. Ви не проти погуляти? Я цілий день в офісі, на прогулянки немає часу зовсім.
– Ох, я трохи замерзла. Але добре, давайте погуляємо, – Ганна була одягнена явно не за погодою і не готова до прогулянки, але наполягати одразу на тому, щоб піти в ресторан, було якось незручно. Раптом він подумає, що вона на побачення тільки поїсти прийшла?
Вони бродили засніженими алеями і розмовляли про все. Вадим був приємним оповідачем. Говорив про подорожі, про свою роботу, про те, ким мріяв бути в дитинстві. Тротуари були трохи слизькими, і Вадим притримував Ганну за лікоть, щоб вона не впала на високих підборах.
– Ви, Ганно, не дуже вдале взуття для зимових прогулянок обрали.
– Я, чесно кажучи, не розраховувала, що ми будемо так довго гуляти. Я трохи замерзла.
– Давайте каву візьмемо. Он якраз кавомобіль стоїть. Ходімо.
Вони зробили замовлення. І, коли воно було майже готове, у Вадима несподівано задзвонив телефон.
– Ганнуся, візьміть мою каву, будь ласка. Я відійду, терміновий дзвінок по роботі, а тут нічого не чути.
– Так, так, звісно.
– З вас сто гривень, картка чи готівка?
Ганна оплатила дві кави і взяла стаканчики. Вадим віддалік щось бурхливо обговорював по телефону.
– Ох, моя кава, якраз до речі, – повернувся він. – Пройдемося ще?
– Давайте де-небудь перекусимо, дуже холодно.
– А ось там, дивіться, шаурма і столики є. Давайте там присядемо.
– Може, щось краще? Я думала, ми з вами в ресторан підемо, біля якого зустрілися.
– А я думав, що ми погуляємо, і не бронював там столика. Там, напевно, без броні не сісти. Давайте що-небудь простіше виберемо. В іншому кутку парку є італійське кафе, може, туди?
– Так, ходімо, – Ганні вже було все одно, куди йти.
Вони швидким кроком дійшли до кафе. Вадим увесь цей час відсьорбував каву і розповідав про свого університетського друга, який йому ось щойно телефонував.
Італійська кав’ярня мала такий собі вигляд: старий інтер’єр, пошарпані дивани з темного шкірозамінника, липкі пластикові столики. На стінах зі штучного каменю висіли фотографії з краєвидами Італії.
– Ох, це Венеція. Я бував там. Красиве, але дороге місто. Тоді покататися на гондолі коштувало двадцять п’ять євро, а зараз, напевно, всі сто. І це за півгодини.
Ганна із сумом дивилася на убоге кафе і розуміла, що могла сюди прийти в джинсах, светрі й тому самому ненависному пуховику. Її нова шикарна сукня була явно не до місця.
– Ганнуся, ви маєте шикарний вигляд, – зробив комплімент Вадим і заглибився у вивчення меню. – Хм-м, ну й ціни. Цікаво, тут смачно? Як думаєте, варте воно таких цін, чи накрутили за місце?
– Не знаю. Я тут перший раз, – Ганна розглядала Вадима без куртки. На ньому були явно речі від брендів: дорогі, якісні, але без етикеток і логотипів. І телефон у нього був теж останньої моделі. Явно не бреше про свій достаток і є тим, за кого себе видає.
Вони довго розмовляли. Ганна зігрілася і, нарешті, змогла розслабитися. Кухня тут виявилася смачною, а паста – вищою за всілякі похвали.
Нарешті, настав час іти. Офіціант приніс рахунок. Вадим вихопив його. “Заплатити, напевно, хоче. Справжній джентльмен”, – подумала Ганна.
– Так, а рахунок ми поділимо навпіл, – сказав Вадим, вивчаючи чек.
– Що?
– Навпіл. Або ви хочете заплатити за свої страви, а я за свої? Може, так буде справедливіше. Так, ви маєте рацію. Але почекайте, секундочку. Вони мені порахували великий капучино, а я пив середній. Він дорожчий на п’ятнадцять гривень. Зараз я розберуся, і ми оплатимо.
Він піднявся і пішов до каси, де почав просити, щоб перерахували і відняли з рахунку ці п’ятнадцять гривень.
Ганна слухала розмову і розуміла, що вечір безнадійно зіпсовано. Вадим повернувся з перемогою: в чеку змінили ціну.
– Дивіться, мені ще лимонний чізкейк подарували як вибачення, – показав він коробку з десертом. – Я сказав, якщо вони не перероблять чек, я залишу на них негативні відгуки в соцмережах. У наше століття нещадної конкуренції – це крах для такого бізнесу.
– Ви підприємливий, – сумно посміхнулася Ганна.
– Я просто завжди відстоюю свої права і вмію рахувати гроші. Я знаю, якщо їх грамотно витрачати, економити й інвестувати, можна непогано жити. А ще я знаю, як важко їх заробляти, тому зайвого нічого нікому не даю. Давайте я швидко скажу, скільки з вас, і підемо. Хочу на автобус встигнути.
– Ви не на машині?
– Ні, автобус і метро. Тут парковка платна, не захотів платити, а автобусна зупинка якраз поруч. Вам теж буде зручно звідти поїхати. Коли ваш автобус? Який номер?
– Я на таксі поїду.
– На широку ногу живете, Ганнусю.
– Та ні, просто пізно і страшно в цей час додому повертатися автобусом.
– Ну так, засиділися ми з вами. Темно вже. З вас чотириста вісімдесят гривень.
– Я вам перекажу. У мене немає готівки.
– Давайте. Так теж зручно. І без здачі виходить.
– Так… зручно.
Додому Ганна приїхала засмучена. Мати вже спала. Як добре, що ніхто не чіплятиметься з дурними запитаннями. Ганна зателефонувала подрузі Каті, яка терпляче її вислухала і коротко резюмувала:
– Ганнусю, він просто жмот. Не наш варіант.
– Він мені дуже сподобався, але ця ситуація з рахунком мене просто вразила. Йому що, на мене грошей шкода? Вбиралася для нього, парком цим кола намотувала, а тут давай рахунок ділити!
– Чізкейк тобі віддав?
– Ні, із собою забрав, як трофей. Каже, десерт до чаю не купуватиму.
Катерина розреготалася.
– Подруго, тобі з ним точно не по дорозі. Навіть у голову не бери.
– Та я от думаю: може, це й непогано. Він сам говорив, що не любить витрачати зайвого, тому що багато працює. Економить, тому може собі дозволити поїздки за кордон. Це означає, що з ним у достатку будемо жити, він завжди з грошима.
– Це означає, що він вивчатиме чеки з магазинів і вимовлятиме тобі за те, що ти сметану купила на десять гривень дорожче. А ще вираховувати, скільки ти внесла в сімейний бюджет, і лаяти, що таксі користуєшся, а не ходиш пішки в мороз.
Заснула Ганна в сумнівах. Їй важко було повірити, що такий заможний чоловік не захотів навіть заплатити в ресторані за дівчину, яку покликав на побачення. Невже йому самому приємно в неї на очах сперечатися за ці п’ятнадцять гривень?
А вранці її розбудив телефонний дзвінок. Вадим дякував за прекрасне побачення і кликав у кіно на денний сеанс.
Ганна вагалася, але все-таки погодилася. Може, перший млинець грудкою, а далі все піде як по маслу?
Вони зустрілися в холі кінотеатру.
– Ганно, я взяв квитки. А з вас тоді попкорн і напої. Я порахував, усе виходить майже чітко по грошах. І ви мені будете винні двадцять гривень – це різниця між ціною за квитки і ціною за попкорн і напої. Хороший з мене математик, правда?
– Так, чудовий. Займіть, будь ласка, чергу. Я в туалет і назад.
Ганна зникла в натовпі, швидко одягла шапку, застебнула пуховик і вискочила на вулицю. Ну ні, побачень “навпіл” з неї вистачить. Ходити власним коштом у кафе і в кіно вона й сама може – та й не в грошах справа, а у ставленні.
Дорогою Ганна купила собі величезний лимонний чізкейк і вдома з’їла його з величезним задоволенням. Одна.