Моє дитинство наврядчи можна називати щасливим. Коли мені було 5 років, моя мати буквально мене зненавиділа. Вона вважала, що тато кинув нас саме через мене. А я просто не розуміла, що і чому сталося.
Я росла в тотальній нелюбові і абсолютно нічого не могла з цим зробити. Дорослішаючи, я почала помічати, що інші сім’ї живуть інакше. Відчувала себе ізгоєм, тому що зі мною, такою недолюбленою, ніхто не хотів дружити.
Відносини з матір’ю не покращувались, а ставали тільки гірше. Вона часто кричала на мене, писала список вимог, які я мала виконати. На моє навчання їй було наплювати.
У 12 років у мене з’явилася головна мрія мого життя. Вступити до університету і поїхати від матері назавжди. Я старанно вчилася, щоб досягти свого. У школі мене хвалили, але я не розуміла, як сприймати похвалу, тому що ніколи раніше не відчувала таких почуттів.
Моя мати не прийшла навіть на мій випуск. Раніше вона хоча б привід придумувала, а в цей раз взагалі нічого не сказала. Коли я їхала на навчання до столиці, вона лише посміхнулася, мовляв, довго я там не протягну і скоро повернуся. Але її відсутність віри в мене лише посилило мою мотивацію.
В університеті я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Після навчання ми розписалися і почали жити разом. Я нарешті дізналася, що таке спокійне, розмірене життя. А найголовніше – я зрозуміла, якою буває справжня любов.
Так пройшло цілих 15 років. За цей час я жодного разу не подзвонила своїй матері, а вона – мені. Я жила так, ніби її й не існує зовсім.
Але в якийсь момент у мене знову почалися тривожні напади. Подзвонила моя тітка, сестра мами, і сказала, що їй дуже погано. Вона серйозно захворіла і не може доглядати за собою сама. Мовляв, я повинна обов’язково приїхати, щоб спробувати поставити її на ноги.
Спочатку я відкидала будь-які думки про подібне. Чому я повинна їй допомагати? Адже вона гнобила мене, забувши про те, що я мала право на нормальне дитинство. Але потім всередині мене прокинулася совість.
Я не могла думати ні про що інше, крім неї. Чоловік сказав, що підтримає будь-яке моє рішення. І я поїхала до матері.
Вона дуже постаріла за ці роки. Виглядала жахливо виснаженою і нещасною. Я пробула у неї близько двох тижнів, за які ми нібито подружилися. Я не знаю, як це працює, але ми просто не згадували минуле, а намагалися ловити момент тут і зараз. Я розповіла їй про чоловіка, вона – про своє господарство. Ми базікали днями безперервно, плакали і сміялися.
Я ніколи не була близька з мамою. Але тільки зараз усвідомила, як потребувала цього. Я розумію, що ніколи не зможу пробачити її, як би я того не хотіла. Можливо, вона вже і сама давно пошкодувала про те, як чинила зі мною. Але яке це має значення зараз?
