У моєї мами є хоббі – ставити мене в незручне становище. От здавалося б, мама, це людина яка завжди мала б підтримати, допомогти, розрадити.
Але не моя. Вона в душі непогана, але часто-густо робить так, що мені, 40-річній жінці, доводиться червоніти.
Із останнього, що згадаю. Довелося мені прийняти курс пігулок, в зв’язку з хворобою. Ну і я пристойно набрала вагу. Чоловік теж це замітив, але мовчить, він бачить, що я над цим працюю, тому і намагається мене не травмувати з цього приводу.
Приходимо ми, значить, на свята до мами, а вона каже: “Щось ти, доню, поправилася”.
Я і сама бачу, і сама знаю, але перед родичами так незручно. Або інше – на свята купила подарунки, та й говорила з мамою по гучномовцю. А вона питає, чи віддала я подарунки.
Я пояснила що ні, ще зарано, нагадала, що її всі чують. Та мою маму це не зупинило. Далі була фраза: “То, віддавай вже своїм хлопцям ті годинники, та й все, що ти чекаєш”.
І таких ситуацій дуже багато, то вона в тролейбусі кричить на все горло, щоб я вийняла з ока вію, чи з зубів шмат кропу, то при всіх каже, що в мене в домі безлад.
Інакше, як словом “безпардонність” це не назвеш. Про особисті кордони і стукання в двері взагалі мовчу. Матері 65 років, немало, щоб таке вичворяти. Та і перед людьми соромно. Хоч бери і не запрошуй, не ходи з нею нікуди, стид та й годі.