Доньці вже три роки і з самого народження вона вкрай не спокійна. Я ніколи не могла з нею поспати і відпочити, весь час на руках і все одно цілий день вона вередує і плаче.
Проходили всіх фахівців, навіть були в невропатолога, всі кажуть, що дитина здорова. Чоловік сердиться, що це я її розбалувала, але вона з першого дня така, я ж не могла не звертати уваги.
Іноді намагалася качати так, не брати на руки, але вона заходилася таким криком, що неможливо було це витримати. Особливо це дратує в громадських місцях.
У магазині вона все просить, пхикає, потім починає так кричати, що стає соромно і доводиться йти. Одного разу на дитячому майданчику, побачивши хлопчика на велосипеді, кинула все, стала бігати за ним і кричати: “Хочу”.
Я їй говорила, що в тебе є свій, але нічого не допомагало, поки хлопчик не дав їй посидіти на своєму велосипеді. І так скрізь і завжди, тому й чоловік із нами нікуди не хоче йти, і постійно сваримося тільки через доньку.
У всьому він звинувачує мене, замість того, щоб допомогти, адже це і його дитина. Наші знайомі з такими дітьми і навіть молодшими відпочивали не раз на морі, а ми сидимо вдома, бо, як каже свекруха, не можемо впоратися з дитиною.
Пробувала просто не звертати уваги на її істерику, але довго не витримувала, пробувала вмовляти, показувала на вулиці їй, які слухняні дітки, але результату немає.
Не можу зрозуміти, від кого вона успадкувала такий важкий характер. Мені вже потрібно виходити на роботу, але як віддати її в садочок, хто це буде терпіти.
Сподіваюся тільки на те, що коли підросте, зміниться і мені стане легше з нею спілкуватися, а може й сама тоді зрозуміє. Але ж до того часу треба ще якось дожити…
