Мої батьки розлучилися, коли я була ще підлітком. Мені не потрібно було нічого пояснювати, бо я бачила, що мама з татом не підходять одне одному. Він був спокійним і врівноваженим, а вона – навіженою істеричкою.
Часом я й сама з нею лаялася. Але це завжди було марно, оскільки мама ніколи не визнавала своїх поразок. Після закінчення школи я поїхала вчитися до столиці. Жити разом із мамою далі я просто не хотіла.
А батько на той час перебрався на заробітки за кордон. Ми підтримуємо зв’язок, але бачимося рідко. Через кілька років моя мама знову вийшла заміж. Її новий обранець мені відразу не сподобався.
Він був вічно всім незадоволений і жив за принципом, що йому всі і все винні. Наше з ним спілкування не склалося з самого початку. Але мені й не потрібно було комунікувати з ним.
Коли мама вийшла заміж, то її новий чоловік переїхав до неї жити. Квартира була мамина, але він відчував там себе господарем. Виявилося, що він уже був одружений, у нього є дитина навіть, але аліментів він не платить.
Йому взагалі плювати на свою колишню і сина. Коли я вийшла заміж і завагітніла, з’ясувалося, що вітчим дітей на дух не переносить. Про те, щоб приводити дитину в гості до бабусі, і мови не йшло, але я не засмучувалася.
Мені не хотілося, щоб моя дитина перебувала в такій атмосфері. Незважаючи на це, мама любила мою доньку і сама їздила до нас у гості. Щоправда, тільки в тих випадках, коли її чоловіка не було вдома.
В інших ситуаціях він вимагав максимум уваги до себе. Мама буквально пурхала як метелик навколо нього. З роками він потеплішав до моєї доньки. Рідко, але я приводила її в гості. Нещодавно був якраз такий день.
Нас із чоловіком запросили на весілля, але тягнути туди доньку я не хотіла. До того ж ми мали залишатися на ночівлю і другий день урочистостей. Я спеціально поговорила з мамою.
Ще й збіглося так, що того дня вітчим мав виїхати у відрядження. Загалом, ми домовилися, що я приведу доньку на ніч до мами. На весіллі я зрозуміла, що погано почуваюся. Залишатися там на ніч я не хотіла і просто не могла.
Ми з чоловіком вирішили поїхати до мами, забрати доньку і вирушити додому. У мене завжди з собою ключі від маминої квартири, хіба мало, що може статися. Ми маму не попередили, що повернемося. Час був уже пізній.
Я просто відчинила двері своїм ключем і зайшла у квартиру. Від побаченого в мене волосся стало дибки. Моя донька спала в передпокої на розкладачці. А з великої кімнати долинав гучний звук телевізора.
Навіть не роззуваючись, я тут же влетіла у вітальню. Там я застала свою маму з її чоловіком, які лежали на дивані і дивилися якусь комедію. Коли я запитала, чому моя дитина спить у коридорі, вітчим почав кричати.
Йому не сподобалося, що я відкрила, на секундочку, його квартиру своїм ключем. Я випала в осад! Я так сильно розлютилася, що була готова на нього накинутися тієї ж секунди.
Потім сказала, що доньку ми забираємо і більше ноги моєї в цій квартирі не буде. Оскільки офіційно це житло мами і за законом мені в майбутньому дістанеться його частина, це питання ми вирішуватимемо через суд.
Поки ми з чоловіком і донькою їхали додому, мене всю трясло. Коханий мене заспокоював, сказав, що я дуже погарячкувала. Але якою мала бути моя реакція? Я просила маму бути разом із малечею, бо вона боїться спати сама.
Вона часто прокидається. А мама на своє виправдання почала брехати і сказала, що моя донька просто гралася в коридорі, а потім там заснула. Яка нісенітниця! Я більше не бажаю спілкуватися з цими людьми.
