До минулого тижня в моєму житті все було чудово, я була абсолютно щаслива, але моє щастя розвалилося. Було таке відчуття, що взагалі весь мій світ розвалився. Точніше, його зруйнував мій чоловік.
Нашому шлюбу сім років. Двоє дітей: моя десятирічна дочка від першого шлюбу і наш спільний трирічний син. Чоловік був хорошим, турботливим батьком для обох дітей, до моєї доньки ставився, як до рідної.
І чоловіком був дуже хорошим. Ми ніколи не сварилися, тільки зовсім рідко були дрібні, нешкідливі сварки. Але в нас стався конфлікт. Розмова була про те, чи можна дозволити доньці поїхати на турбазу з нашими знайомими.
Я була “за”, він – “проти”. Закінчилося це тим, що я йому нагадала, що він щодо неї батьківських прав не має. Ми сильно посварилися, і чоловік мене вдарив у плече, я впала.
Він подивився на мене кілька секунд із відсутнім виразом і швидко вийшов, навіть не допоміг мені піднятися. Я за хвилину схопила найнеобхідніші речі, вибігла у двір, посадила дітей у машину і поїхала.
Дочку відвезла своїй мамі, сина із собою залишила. Заїхала до сестри, взяла в неї ключі від квартири, у якій вона не живе, поїхала туди. Телефонувати чоловік почав одразу ж – я ще навіть із селища виїхати не встигла.
Я не відповідала. Сипалися смски. Він шукав мене і в моїх батьків, і у своїх, і в інших родичів та знайомих. Вночі, вклавши сина і трохи прийшовши до тями, почала читати смс: він просив вибачення, дуже каївся, обіцяв, що цього ніколи більше не повториться.
Просив мене повернутися, готовий на будь-які умови, будь-яким яким побажаю способом готовий загладити провину. На роботу на наступний день не пішла і сина в садок не повезла. Чоловік був зранку і в садочку, і в мене на роботі.
Сестра не сказала йому, що я поїхала, але він, мабуть, здогадався і поїхав мене шукати. Він знав про квартиру, але не знав адреси, тільки приблизно знав район міста. Він знайшов мою машину, яку я біля будинку залишила.
Спрацювала сигналізація, я обережно виглянула – біля машини стоїть він. Відключила сигналізацію. Він уже дві години сидів у машині. Я завжди не розуміла і зневажала жінок, які живуть із чоловіками, що їх б’ють.
І ось сама опинилася в такій ситуації. Завжди категорично вважала, що якщо раптом таке станеться – то все, відразу ж розрив, без розмов, без варіантів. І я була саме так налаштована, але зараз вже вагаюся.
Я люблю чоловіка і впевнена в тому, що він мене любить і любить дітей. Я не уявляю свого життя без нього, але й не можу тепер жити з ним після того, що він зробив. Що робити? Перекреслити все?
Чи пробачити, сподіваючись на його обіцянки, що такого більше ніколи не повториться? Чи якщо один раз руку підняв, то це показник того, що все, чекай продовження? Про те, що сталося, я розповіла тільки мамі і сестрі. Мама радить розійтися, сестра радить пробачити.
