Яна знала все.
Звісно, знала — їй же не двадцять років і навіть не тридцять…
***
Яна втомилася бути самотньою, тягнути цей тягар.
— Люда, ну чому так? Що зі мною не так? Може, я зануда? Може, від мене неприємно пахне або я якась настирлива? А може, навпаки, я не даю достатньо любові й ніжності. Що зі мною не так?
Усі, усі — страшні, товсті, худі, красиві, некрасиві — усі мають якесь особисте життя… Усі… А я — ні. Що зі мною не так?
Чому я одна?
— Слухай, Яна… Тільки не смійся, бабуся мені розповідала, що є таке, не знаю, як сказати… «вінець безшлюбності»…
— Та ну, — Яна махнула рукою, — ну що ми, у середньовіччі живемо чи що?
— Не віриш? — Люда зіскочила зі стільця. — Та на моїй троюрідній сестрі був би цей вінець, якби бабуся його не зняла.
— Яка бабуся? — запитала Яна, не з цікавості, а просто щоб щось сказати.
— Загалом, я зараз подзвоню Надьці, це моя сестра, та сама, з якої знімали цей вінець, і все в неї дізнаюся.
Через десять хвилин Люда щось писала на серветці, прикусивши кінчик язика.
— Так, так… все, Надюхо, дякую. Ага, як ти там? Що? Знову виходиш заміж? Не зрозуміла… А Генка? Ах, вигнала. Ну добре… звичайно, приїду…
Люда вимкнула телефон, помовчала.
— Щось сталося?
— Що? Та ні… хоча так, сталося, знову треба купувати подарунок на весілля, сестра виходить заміж… Вп’яте… щось та бабуся, мабуть, сильно зняла цей вінець… Ось адреса. Поїдеш?
Яна знизала плечима.
Вона все-таки поїхала, але бабуся, покрутивши її, відправила назад ні з чим.
— У тебе немає нічого.
— Та як же немає, я ж…
— Що ти, зрештою? Не тих чоловіків вибирала? Перший — з дитиною під серцем — кинув негідник, обіцяв, а сам був одружений.
А ти не знала? Думала, що з тобою щось не так? З тобою все гаразд… просто він .., нашкодив і втік.. ну нічого, життя з ним розібралося…
— Як?
— А тобі знати не треба, не твоя людина.
— Другий теж не мій чоловік? — посміхнулася Яна.
— Не твій, — підтвердила бабуся, — третій теж.
— Який третій? У мене нікого немає…
— Ні, так буде…
— Ну, а мій-то, мій коли з’явиться? І чи з’явиться взагалі?
– З’явиться, коли не чекатимеш… він буде твоїм, та тільки не повністю… Тут вже, дівчино, нічого не поробиш, але вір йому… він надійний, з ним ти знайдеш своє жіноче щастя… А можеш і повністю його здобути… головне — почекай, не поспішай…
Все, йди… А ось твоїй подружці… їй треба б до лікарів сходити, ось трави, нехай вип’є та до гінеколога сходить… Скажи їй, досить колупатися… Скажи, мовляв, бабуся веліла передати…
Ця розмова відбулася багато років тому.
Яна, яка зовсім зневірилася знайти своє жіноче щастя, поїхала до бабусі — знахарки.
Все, все було саме так, як вона сказала.
Зустрівши третього, вона зовсім забула бабусині слова.
Він був хороший, добре ставився до доньки Яни, та й інші теж… ніби щось траплялося з ними, вони миттю ставали задумливими й йшли, ніби тікали, зникали назавжди, без пояснень.
А потім Яна зустріла Юрка.
.Спочатку навіть не зрозуміла, що це він, той самий.
Сусідня квартира багато років стояла порожня.
Коли Яна з донькою заселилася у свою квартиру, там ніхто не мешкав; сусідка, тітка Катя, сказала, що господар їздить по змінах, приїжджає, зупиняється у матері…
А якось Яна йде, бачить, що двері у сусідів привідкриті, жіноча цікавість… взяла й заглянула, а там… чоловік клеїть шпалери…
Яна тихо вийшла, адже зрозуміло, що господар повернувся.
Ну повернувся й повернувся.
Вперше вони зіткнулися в під’їзді через тиждень.
Двері в квартирах були зроблені так безглуздо, що якщо одні двері відчинені, то інші вже не відчиняться — треба закрити перші.
Яна поспішала на роботу, спробувала відчинити двері й не змогла.
Сусід швидко вибачився, зачинив свою квартиру, і Яна почула швидкі легкі кроки.
Потім ще раз, тільки тепер уже Яна перекрила сусідові вихід.
Потім вони зустрілися на сходовій площадці, сусід дозволив Яні першою відчинити двері.
Одного разу Юра допоміг Христині підняти велосипед, Яна спекла пиріжки й віднесла їх йому.
Потім вони зустрілися в парку; виявилося, що в Юри був син, одноліток Христини; діти швидко подружилися й побігли кататися на різних гойдалках та каруселях, а Яна з Юрою весело базікали.
Через пів року він запросив її на побачення, а потім познайомив із родиною.
Почали жити разом, але перед цим Юра розповів свою історію…
— Ян… я не двадцятирічний хлопчик, не якийсь там недотепа, я — чоловік. Дорослий, зі своїм сформованим поглядом на життя та характером.
Я тобі обіцяю: якщо погодишся жити зі мною, зраджувати точно не буду, виконуватиму всі чоловічі обов’язки, допомагатиму, заробляти вмію, сама знаєш, без шкідливих звичок.
Я обіцяю тобі, що поважатиму й цінуватиму… Яна… вибач… полюбити не зможу, я пробував.
Ні, ну я ж не якийсь тупиця, не бездушний камінь, звичайно, є до тебе почуття, але не ті, що хотілося б… А нічого вдіяти не можу.
Я тобі потрібен такий? «Поганий ідол» — так мене називала дружина…
Тому тобі все так докладно пояснюю, а то подумаєш, що я виставляю себе таким, сиджу, героя з себе тут роблю…
Ні, Яна… так вийшло, я в юності закохався в дівчину… знаєш… стоїш поруч і тепло, так мені з нею було добре…
У нас нічого не вийшло… Вона бачила в мені друга, а я багато років намагався викинути її з серця, та не вийшло.
Були в мене жінки й красивіші за неї, й розумніші, а все одно не те…
– А може, тобі з нею поговорити треба було? — з великим зусиллям запитує Яна.
— Говорив, думаєш, я ходжу такий, страждаю, як олень, так? Говорив Яна, пояснював, по поличках розклав, чому нам треба бути разом… мовляв, кохаю тебе… більше за життя.
Не плакався, ні… просто попросив вислухати. Вона якраз розійшлася з чоловіком, ну я й…
Вона м’яко мені сказала, що все життя ставилася до мене як до друга, навіть як до брата.
Доводив їй, що неважливо, любить вона мене чи ні, адже я її люблю…
Вислухала. Помовчала. Потім запитала, чому я розійшовся з Інною. Я чесно сказав, що не кохаю її.
“— Ну і що? — вона знизала плечима, — вона ж хороша, красива, розумна, весела, що тут такого… не кохаєш… вона ж кохає… Ну, жив би, що такого?”
Тут я зрозумів… ось яка вона… та, яку я… ну, загалом. Вона показала мені, що не кохає мене, ткнула носом, як кошеня. Я ж не зміг жити з тією, кого не кохаю, а її чомусь вирішив змусити…
Потім я одружився.
Ні, Яна… я не ходив, як мумія чи зомбі, я жив, веселився, не знаю… жив, як усі, та от тільки варто було мені подумати про ту, яку кохаю… Для когось кохання — це дар, а для мене — покарання.
Я відчуваю себе ніби конт.женим, ніби не можу подарувати щастя жінці… Адже жінки кохають вухами, не ображайся… А я не можу брехати…
Мабуть, думаєш, сидить тут, нісенітниці несе, на жалість тисне… Ні, Яна… я просто хочу, щоб ти вирішила для себе: чи зможеш ти так жити? Без якихось яскравих емоцій… Дружина не змогла.
Не відповідай, подумай.
Яна подумала, добре подумала, і через тиждень вона знайомилася з його великою родиною.
Веселі, життєрадісні люди, вони добре прийняли і Яну, і її дочку…
Якщо чесно, Яна трохи побоювалася, їй здавалося, що хтось обов’язково скаже їй: «Ти ж лише заміна тієї коханої…» або ставитиметься до неї з якоюсь жалістю… Але ні, все пройшло чудово.
Яна жодного разу не пошкодувала, що вийшла заміж за Юру, він був надійним, якось одразу все вирішував, усі проблеми Яни; жінка намагалася не думати про пристрасть і кохання, у них усе було добре…
І лише іноді, може, пару разів на рік… Яна ловила блукаючий погляд чоловіка… Значить, згадував про ту… а може, бачив її… Але це ніяк не впливало на їхнє сімейне життя та стосунки.
І ось знову… цей погляд.
Чи прикро Яні? Ну… якщо чесно, поклавши руку на серце… а яка жінка не мріє, щоб, мовляв, чоловік змінився поруч із нею… Так і Яна теж, адже вийшла заміж не з великого кохання, а потім звикла і… та як тут не полюбити? Адже він ідеальний чоловік…
А ось… цей погляд… ось його Яна не любить…
— Ян? Яна…
Юра дивиться на дружину, вона миє вікна, весна… сонце припікає в спину, намагається після зими, Яна миє вікна, тихо наспівуючи, а Юрко… зайшов у кімнату і милується дружиною…
Юра відчуває себе… вільним… Таким вільним… Він зустрів ту… кохану і… нічого… просто радів, що побачив її, а потім… раптом так захотілося до Янки, додому.
— Ти чого, Юрко? Що сталося?
— Ага… Сталося.
Підійшов, обережно зняв її з підвіконня й закружляв по кімнаті, затанцював…
— Ти що, Юрко… що таке, га?
— Усе добре… Янка… ти навіть не уявляєш, як же все добре…
Юра цілує свою Яну, просто він нещодавно зрозумів, як сильно кохає свою дружину, як вона йому дорога…
«Він той… той самий», — думає Яна, — «старенька не обдурила… Адже вона тоді сказала Яні, що треба просто почекати…»
