Віталій тоді став справжньою відрадою, після тяжкого розлучення він взяв вирішення всіх проблем на себе, через якийсь час запропонував жити разом, разом почали гарно заробляти

Моя історія про бурхливу молодість і про те, чому бумеранг завжди прилітає.

Мені було 17 років, коли я вийшла заміж. Я народилася у гарній багатій родині. Були свої проблеми, але загалом мої батьки намагалися дати для мене краще. Тато багато працював, і його я майже не бачила, мама була домогосподаркою та виховувала, як уміла. Через деякі причини тата я боялася, але при цьому завжди бунтувала з ним. Дитина, що сказати.

У 15 років я сильно закохалася в одного хлопця, він був на 2, 5 роки старший. У мої 16 почали серйозні стосунки. Мама зрозуміла все і тільки просила бути акуратнішою, а коли нас випадково спіймав батько, був страшний скандал. Хлопця хотіли посадити, але я пішла з ним із дому. Історію затягувати не буду — о 17 років з цим хлопцем ми розписалися, а влітку я народила дочку.

Рік він був в армії, дитину вирощували ми з мамою, батько на той час вже з мамою остаточно розійшовся. Коли чоловік повернувся з армії, я переїхала до нього і почали обживатися.

Фінансово було дуже тяжко. Я тільки-но закінчила школу і вступила на заочку. Роботи для мене майже не було, платили мало, чоловік теж влаштуватися не міг. Потім батько допоміг влаштувати його на нормальну роботу. Жити почали більш-менш. Не шикували, але й не в бідності. Я теж почала отримувати хороші замовлення (підробляла дизайнером) і пішли пропозиції щодо роботи. Чекала, коли доньку візьмуть у садок, щоб вийти на нормальну роботу.

Було б все чудово, але чоловік часто пив, ревнував. Руку не підіймав, але принижував, міг викручувати руки, просто тому що ревнував. Любила, терпіла. Так минуло два роки.

Доньку взяли до саду, мене взяли на роботу. Помалу почала заробляти спочатку нарівні з чоловіком, потім трохи більше. Обставили квартиру. І тут через гулянку чоловіка з роботи вигнали. Був шалено винним, пити припинив. Прийняла це, знайшла собі кілька підробітків, витягувала одна.

Чоловік активно роботу не шукав, мого заробітку вистачало. При цьому він стежив за побутом і взагалі був чемним. Мене все влаштовувало, поки через три місяці такого життя він знову не почав пити. Через якийсь час зрозуміла, що за фактом працюю на 4-х роботах у свої 20 років, гублю здоров’я, так ще й відхоплюю за це на регулярній основі.

Якоїсь миті не витримала, зібрала дитину і пішла одним днем. На розлучення подала одразу. Пішла до матері, з собою з нажитого нічого, окрім ноутбука та телефону не взяла. Чоловік постарався і з основних підробітків мене звільнили. Перша робота теж закінчилася, брали чисто на проект, він закінчився і робота теж. Колишній чоловік фінансово не помагав. Почала жити з нуля. На той період у мами теж все не дуже було, тож фінансово мала витягувати я.

Було тяжко, взяли в кальянну, працювала вночі, вдень, де могла, підробляла. Заробіток для двох (мене та дочки) був непоганий, отримувала близько 20 тисяч. Але мама сильно напирала на почуття провини, і я всю зарплату залишала їй. Собі витрачала лише на каву та дорогу на роботу. Мама вела побут, я заробляла. В принципі, непоганий розклад, якби не одне але — мама не пускала нікуди. Затримувалася – скандал. З’являлися залицяльники — мама їх швидко відбивала. Тож якихось стосунків збудувати було нереально. Хотіла піти на іншу квартиру (спасибі тату, він нам із мамою залишив дві квартири), але мама не дала, вона її здавала. На знімну теж не дозволила, сказала: «Ти працюєш уночі, куди дитину дінеш?».

У 21 рік замикати себе не хотілося. Але особливого виходу не було, на той момент, покинувши чоловіка, переживати скандал ще й з мамою не хотілося. Мене знову запросили на колишню роботу, і я почала брати менше нічних змін.
На колишній роботі у мене був друг на сім років старший, дружили з ним років зо два (застав ще мій шлюб, розлучення). Він почав морально підтримувати, помагав. Загалом чудовий хлопець. Якоїсь миті він став частіше бувати в мене вдома (то допомагав продукти донести, то шафу зібрати і т.д).

Водночас і мамі допомагав моїй і дуже сподобався. У результаті моя мама сама запросила його на сімейне свято, а коли той хлопець запропонував зустрічатися, мама дуже радила погодитися. Хлопець був гарний, але не мій типаж зовсім. Він був другом. Але, бажаючи вирватися з маминих обіймів і хоч кудись виходити поза роботою, я погодилася. Тим більше, ми були добрими друзями, і він не насідав на чомусь особливому.

Зустрічалися ми близько чотирьох місяців, і він запропонував з’їхатися. Я погодилася. З ним було добре, комфортно, але романтичних почуттів до нього не мала. Але мене вразило, як він дбайливо ставився до мене і дитини, як старався для нас, пішов на кілька робіт, змусив мене берегти себе, і я пішла з усіх підробітків. Порівняно з першим шлюбом — це сильно підкупувало. Більше я не вирішувала проблеми, а він. І він розумів, що я його не люблю, але казав, що від мене він хоче підтримки та вірності. А кохання прийде саме.

Через рік життя разом, ми переїхали в іншу просторішу квартиру (з комуналки в двокімнатну), причому квартира була у власності. Змінили машину, почали добре жити. Я закінчила ВИШ і хлопець запропонував рік мені відпочити. Пішла з роботи, почала допомагати йому у бізнесі. Він попросив, щоб моя дочка називала його батьком і приймав її як рідну.

Дітей ми не планували, тому я одразу почала пити таблетки. І в цілому, здавалося б, живи та радуйся. У сім’ї все добре, спокій та затишок. Люблять, шанують, цінують. Вперше все для тебе, немає сварок, криків, насильства. Не ревнують, не контролюють. Можна зустрітися з подругами і тобі не винесуть мозок. Але, ми відрізняємося. Я люблю компанії, поїздки, а він домосід. А ще за 6 років життя разом він досі в мені душі не сподівається, а я так і не полюбила. Ціную, поважаю, але не люблю.

Півроку тому через певні побочки, які виникли через п’ять років прийняття таблеток, довелося злізти з них. І якщо раніше все життя здавалося умовно нормальним (так, жили як друзі під одним дахом, часом спали і т.д.), то зараз до мене повернулося бажання близькості. І часом дивишся на деяких чоловіків свого типажу і аж тремтіння в колінах. А нещодавно спіймала себе на думці, що дуже подобається хлопець із спільної компанії і я знаю, що йому теж подобаюся.

Можу піти, розійтися, я не маю зобов’язань перед людиною, з якою живу. Але почуватимуся винною перед ним, він багато зробив для мене, привів почуття, відновив після невдалого шлюбу, та й боюся, що сильно скривджу доньку, адже вона вважає його своїм батьком, любить. А з огляду на те, що вона пережила разом зі мною з її рідним батьком, я не маю права забирати в неї почуття захищеності. А раптом, якщо я розійдуся, він більше не спілкуватиметься з моєю донькою, як раніше, адже саме так вчинив мій колишній чоловік.

З іншого боку, мучити його і неправильно. Він не отримує того кохання, якого гідний, я ж часом гостро відчуваю необхідність в іншому чоловікові в плані близькості і лише питання часу, коли я зірвусь. Зачинити себе вдома не зможу, брехати не стану, а зради він не пробачить. Приймати ппрепарати і жити як раніше (коли бажання немає, бажання теж немає, а в побуті ми цілком непогано справляємось) не можу щонайменше рік через здоров’я. Пробувати з хлопцем близькість, як я люблю, не вийде. У нас різні уподобання, та й його я просто не хочу. Можу себе змусити і навіть нормально жити після цього, але насолоди не відчуваю.

Тепер у сумнівах, що робити і як вчинити. Розмовляла з хлопцем, спробувала лагідно пояснити, що повертається бажання. Але він думає, що я на нього маю накидатися. Намагаюся пояснити, не розуміє, думає, що хотіти можна всіх, а не конкретних. Зраджувати і приховувати це не хочу, але часом аж скиглити полювання від бажання до іншого чоловіка. Загалом ситуація складна. Розумію, що засудите, але так.

You cannot copy content of this page