— Мам, нам ще довго їхати? – примхливим голосом промовив дев’ятирічний Сашко, і його підхопила молодша п’ятирічна сестра Кіра:
– Мамочко, я вже спарилася вся в цьому спекотному автобусі!
Ганна міцно притиснула дітей до себе та спробувала заспокоїти їх:
— Потерпіть, мої хороші. Залишилося зовсім трохи. Ось уже й Озерне проїхали. Скоро Веселівка, здається, а от річка, куди ми влітку відпочивати їздили.
Діти дивилися у вікно. Кіра незабаром заснула, сидячи на колінах матері, а Сашко замовк, продовжуючи спостерігати за деревами, що проносяться повз них, і невеликими селами. Ганна зітхнула. Якби не те, що сталося в її сім’ї, вона нікуди не виїжджала б. Зрадницькі сльози скотилися її щоками, тільки-но вона згадала про чоловіка.
— Наталю, я передзвоню, – почулося у ванній кімнаті.
Ганна так і завмерла на місці. «Може, здалося?», – подумала вона, зупинившись біля дверей у ванну кімнату. Чоловік вийшов буквально за секунду і посміхнувся.
– Ганнусю, що у нас сьогодні на вечерю? – Запитав він ласкавим голосом.
— Курку запікала…, – розгублено відповіла йому дружина, помітивши його погляд повний вини.
— Стривай, руки забув помити, – він повернувся у ванну, і Ганна не побачила його ще хвилин десять.
Чувся знову його голос. Андрій розмовляв з кимось телефоном, але вже трохи тихіше, тож розібрати його слова було важко. Зрештою він сів за стіл.
– Ти так довго миєш руки останнім часом, – мимоволі засміялася вона, посунувши йому тарілку з їжею.
– Ти теж іноді стирчиш у ванній по півгодини, і тебе не дозватись, – на своє виправдання промовив він, нервово смикаючи вилку в руці.
— Так, так… Я забула, – загадково сказала вона.
Колись вони одружилися і жили в орендованій квартирі. Чоловік отримував невелику зарплату, але сім’ї вистачало. Ганна намагалася заощаджувати і не купувати нічого зайвого. Між чоловіком і дружиною панували лише кохання та розуміння, попри брак грошей. Молода жінка раділа своєму коханому Андрію.
Щойно чоловіка підвищили, і він став начальником, уваги з його боку Ганна почала отримувати в рази менше. На той час Сашку виповнилося п’ять років. Потім вони переїхали у свою квартиру, куплену Андрієм в іпотеку. Чоловік з’являвся вдома, щоб лише переночувати і поспішно поснідати.
Ганна завагітніла вдруге, сподіваючись хоч якось прив’язати його до сім’ї, проте Андрій віддалявся від неї все далі. Поступово їхні стосунки зійшли нанівець, а після дружина почала чути з його вуст ім’я «Наталя». Навіть уночі він бурмотів уві сні «Наталка». Якось Ганна не витримала і поцікавилася у чоловіка:
— Скажи, чому ти називаєш мене Наталкою?
Він подивився на дружину, наче на божевільну.
– Ти не в собі? – Запитав він її у відповідь. – Коли я тебе так називав?
— Сьогодні, – знизала вона плечима. – Коли ми спати лягли. Я ще не заснула, а ти вже бурмотів це ім’я.
– Ганно, ти що? – дивувався Андрій, а потім раптово розгнівався: – Мабуть, у тебе був важкий день учора? У дітей все гаразд?
Вона ахнула:
– Ти вирішив дізнатися, як справи у дітей, коли я викрила тебе в зраді?
— Чому ти мене звинувачуєш? Я завжди згадую про вас.
З того часу подружжя сварилося щодня. Ганні було дуже неприємно бачити замкнену ванну або спальню, де чоловік з кимось довго розмовляв, а їй самій не приділяв жодної уваги. Дітей він майже не бачив, бо повертався пізно увечері. Сашко та Кіра в цей час уже бачили свій десятий сон. Їм теж було незрозуміло, чому тато змінився і став якимсь чужим.
Усвідомивши, що далі буде тільки гірше, і Андрій продовжить отримувати від якоїсь Наталі любовні повідомлення, Ганна зібрала свої та речі дітлахів та вирушила на автовокзал. Гроші вона мала з собою. Спочатку вистачило б, поки вона не знайде роботу.
— З Вами все гаразд? – Почула Ганна поруч жіночий голос, повернувши голову, вона побачила супутницю років п’ятдесяти.
— Колись я теж їхала зі своїми карапузами і сумувала про шлюб, що зруйнувався, з Гришею, – зітхнула незнайомка, продовживши розмову. – Тільки зараз розумію: яка я була щаслива…
— Це чому? Адже у Вас розпалася родина.
— Тому що, люба, ми щасливі, поки молоді, а діти наші такого віку, – жінка кивнула у бік Сашка та Кіри. – Зараз все залишилося позаду, а так хочеться поринути в те життя, що кипить енергією, де чується дитячий сміх. Чоловіки приходять та йдуть, а діти назавжди з нами.
Ганна з подивом подивилася на супутницю.
— Ти щаслива, люба. Бережи своє щастя, – промовила на вухо їй незнайомка і встала, щоб пройти до виходу.
За кілька хвилин вона весело махнула рукою Ганні і вийшла на своїй зупинці. Молода мати витерла долонею сльози і замислилась. Сумувати дійсно нема через що. Андрія вже не змінити, а в неї ростуть діти, яким потрібна щаслива та сильна мама. Незабаром оголосили їхню зупинку.
— Мам, а дім бабусі далеко? – Запитав Сашко, ступаючи вузькою доріжкою, що заросла травою.
– Вже майже прийшли, – Ганна поставила сумки на землю, бо руки жінки сильно втомилися від важких речей.
– Давайте трохи перепочинемо, діти, – попросила вона.
– А тут гарно! – Озиралася по сторонах Кіра.
— Так, тільки якось безлюдно, – зазначив Сашко. – Нікого довкола. Одні мухи та бджоли літають…
– Ще метелики є! – пробелькотіла молодша сестричка, показавши пальчиком нагору. – Подивися, які вони різнобарвні!
Хлопчик засміявся:
— Отже, житимемо з твоїми метеликами.
— Гаразд, пішли, – взявши до рук сумки, скомандувала мама. – Ще хвилин десять, і ми будемо на місці.
Незабаром усі троє попрямували вулицею, де майже кожен другий будинок виглядав покинутим.
— Це ми тут житимемо? – Округливши очі, син невдоволено хмикнув.
— Може, всередині красивіше у тому будиночку? У моїх ляльок не всі будинки зовні гарні, а всередині і шпалери, і меблі, і віконця, – все-все гарненьке, – протараторила дівчинка.
— Діти, адже ми можемо цей будинок облаштувати під себе, і в нас теж буде красиво, – штовхнувши хвіртку, сказала Ганна.
– Точно! І я допоможу, – пообіцяла малеча.
Усередині будинку давно все заросло павутинням. Де-не-де по кутках виднілася пліснява, а шпалери погризли миші. Сашко скривився.
– Мамо, ти тут збираєшся жити? – випалив він.
– Ми наведемо порядок! – Заявила мама, залишивши сумки в коридорі.
За кілька хвилин вони втрьох метушилися, тримаючи в руках віник та ганчірки. Воду принесли з криниці, що заросла чистотілом і лопухом.
— Ну ось і чистенько у нас. Молодці діти! – Похвалила їх Ганна, окинувши поглядом приміщення. – Нехай меблі й старенькі, зате є дах над головою.
— Все одно мені тут не подобається, – пирхнув Сашко і вискочив надвір, а Кіра вибігла слідом, і Ганна сіла на залізне ліжко, що стояло в кутку.
Вона сумно окинула поглядом кімнату, де колись росла з бабусею. За Андрія вона мріяла вийти заміж з дитинства. Вони разом ходили до школи, а потім разом вступили до інституту. Ганна сильно до нього прикипіла. Не знала вона тоді, що її наречений, полюбивши кар’єру та гроші, перейде на іншу пасію…
За хвилину жінка вирушила на кухню. Готувати було нема на чому. Ганна злякалася, а потім згадала, як вони з бабусею варили суп просто на грубці. Знайшовши у дворі якісь поліна, вона затопила піч. Незабаром будинок наповнився смачним ароматом, і дітлахи притягли до столу, наче магнітом.
— А ми зголодніли! – серйозно промовила Кіра, сівши на стілець.
— Мам, я ще дров знайшов, – сказав Сашко, вбігши на кухню. – Там ціла купа!
– Чудово! Тепер нам буде на чому готувати сніданок, – заспокоїлася мати, поставивши перед дітьми тарілки з їжею.
Повечерявши, вона поклала їх спати.
— Мам, це ліжко скрипить, – невдоволено промимрив хлопчик, повертаючись на інший бік. – У мене було таке гарне ліжечко…
— У тебе ще буде таке ліжечко, – погладила його по голові жінка. – Обов’язково буде.
Вночі Ганні не спалося. Кіра теж неспокійно крутилася поряд. Після опівночі на небі з’явився місяць, і в кімнаті стало ясно. Жінка підвелася і обережно вийшла в коридор. Якісь звуки на вулиці привабили її. Ганна схопила сокиру, що стояла біля порога, і завмерла. Однак невдовзі все затихло, і вона полегшено видихнула. Заснула Ганна вже під ранок. Все-таки знаходитися в такому місці для неї було трохи моторошно.
— Мамочко, доброго ранку! – Почула вона крізь сон і відчула, як хтось лоскоче її пір’ячком по щоці.
— Доброго ранку, моя гарна, – розплющивши очі, Ганна притиснула дитину до себе.
— А ми з Сашком уже із сусідкою бабою Клавою познайомилися. Вона нам молочка дала! Ось, – і дівчинка показала матері невеликий залізний бідон, що стояв на столі. – Сашко сам доніс. Ти ж встанеш, поп’єш з нами молочка? Вставай, моя спляча красуня!
– Так, зараз, – Ганна солодко потяглася в ліжку і повільно підвелася.
— Давай, давай, – тягла її за руку малеча. – Вже сонце давно встало, а ти лежиш. Ми так залишимося без сніданку.
– Іду, іду, – пообіцяла їй мати.
За кілька хвилин у хаті знову топилася піч. Ганна вирішила зварити дітлахам молочний суп. Чиїсь важкі кроки в коридорі напружили її слух.
— Доброго дня, Ганно! – пролунало біля порога і жінка обернулася.
— Доброго ранку, Клавдія Федорівно, – привіталася вона.
— Побачила, дим із труби у вас валить, тож прийшла, адже літо на дворі. Ти так усі дрова попалиш. Якщо тобі готувати нема на чому, то прийди до мене. Я тобі віддам електроплиту. Все одно валяється без діла.
— Дякую, – подякувала їй Ганна.
Через півгодини на кухні красувалася маленька одноконфорочна плитка, якій раділи мати і діти.
— Ну, все. Тепер без обіду та вечері не залишимося, – Ганна поцілувала дочку та сина. – Зараз спробуємо її увімкнути.
Назбиравши залишки привезених продуктів, жінка провозилася на кухні майже дві години. Звичайно, вона звикла до розкішних меблів та сучасної побутової техніки, а тут лише один старий дерев’яний стіл, революційних часів сервант, та ця невелика електрична плита.
Прати Ганні довелося руками у битому залізному тазі. Однак, попри всі труднощі, жінка відчувала себе щасливою в цьому сільському будиночку. Сонце поступово ховалося за обрієм. Ганна вже закінчила всі домашні справи та готувала дітям ліжка. Несподівано в кімнату влетів Сашко і дико закричав:
– Мамо, мамо! Там, там!
Ганна злякано подивилася на двері.
– А Кіра де? – тремтячим голосом запитала вона сина.
— Вона на подвір’ї, – протараторив хлопчик. – Мам, ми людину зараз побачили. Той дядько дивним нам здався, і ми втекли!
Ганна вже не чула Сашка. Її серце шалено билося. На ватяних ногах вона вийшла надвір. Вже спускалися сутінки.
– Кіро! – мати обережно рухалася у бік сараю, шукаючи очима дочку.
Увійшовши в стару будову, жінка здригнулася від тихого шепоту:
– Мамочко, я тут!
Ганна підійшла до малечі, яка забилася в самому кутку і боялася вийти.
— Кірочка, дівчинко моя, – жінка обняла її, присівши поряд. – Що сталося?
— Ми гуляли, а за парканом якийсь дядько з’явився. Він навіть розмовляти не може, – прошепотіла дівчинка. – А потім він замахав руками, і ми злякалися. Мам, він схожий на ту людину зі страшного фільму.
— Доню, може, він не хотів завдати вам жодної шкоди? – До Ганни нарешті дійшло, що це звичайні дитячі страхи.
– Ні, мамуль, він поганий! – Кіра притулилася сильніше до мами.
Ганна ледве вмовила дочку, щоб та зайшла до хати. Сашко вже ліг і повністю накрився ковдрою. Кіра теж заснула за півгодини. Молода мати зітхнула, подивившись на дітей:
– Ех ви, мої маленькі боягузи…
Вона крутилася на ліжку аж до півночі. Щойно сон торкнувся очей Ганни, як вона почула дивні звуки за вікном. Жінка тихо підвелася і підійшла до вікна. Трохи відсунувши фіранку, вона прикрила долонею рота, щоб не закричати. Під місячним світлом поряд з її домом тинявся якийсь чоловік. Роздивитись його обличчя було важко, бо він натяг на себе капюшон.
Задерши фіранку, Ганна повернулася в ліжко. Щоправда, тепер сон зовсім не йшов до неї. До самого ранку жінка прислухалася до нічної тиші і боялася найгіршого. Вранці, поки діти ще спали, вона вибігла надвір і попрямувала до сусідки.
— Тіто Клав, це я, Ганна, – постукала вона у вікно. – Чи можна з Вами поговорити?
За кілька секунд фіранка сіпнулася; показалося зморщене обличчя бабусі.
– Чого тобі? – Відкривши кватирку, пробубнила сусідка.
Ганна розповіла їй про вчорашній та нічний випадок.
– А-а, – здогадалася бабуся. – Ти про нашого Юрка чи що? Так це невинний хлопець. Він у нас уже кілька років у селі живе. Тільки ніхто так і не зрозумів, звідки він. Прибився, кажуть до діда Дмитра. Той жив поряд із твоїм домом. Потім старого не стало, так Юрко сумував за ним сильно. Прив’язався він до нього. Німий він, от і не розмовляє. Тільки мукає щось своєю мовою. Тільки дід Дмитро його розумів.
— Дітей налякав учора сильно…, – Ганна похитала головою.
— Та не треба вам його боятися. Нічого поганого не зробить. Це найдобріша душа на селі. Усіх кішечок, собачок жаліє. Ніколи мимо не пройде, якщо бачить голодного звіра. Останнє віддасть. А дітям твоїм він, може, частування хотів якесь дати, так ті й кинулися навтьоки.
— Тітка Клав, все одно не по собі, – молода жінка з побоюванням подивилася на всі боки.
– Звикнеш, – кинула їй сусідка. За кілька секунд кватирка за нею закрилася, фіранка засмикнулася.
Ганна побрела назад додому, не знаючи, як пояснити дітлахам про дивну людину…
— Мам, де ти ходиш? Ми вже зачекалися на тебе, – занив Сашко, зустрівши її біля дверей. – Кірі щось погане наснилося, і вона плаче на твоєму ліжку.
– Зараз, – прикривши за собою на засув двері, відповіла Ганна і пішла втішати дочку.
— Мамо, ти більше не втечеш від нас? Мені страшно, – витираючи сльози, прошепотіла Кіра.
– Не бійся. У нас все буде чудово, – запевнила дитину Ганна. – Та людина хороша. Він не завдасть нам жодної шкоди. Мені бабуся Клава розповіла про нього.
Потроху діти заспокоїлися і звикли до думки про сусідство з дивним дядьком, який не вмів говорити. Життя в маленькій родині поступово налагоджувалося. Ганна влаштувалася працювати на ферму дояркою. Сашко пішов до школи, а Кіру відправили до дитячого садка.
Іноді Сашко сам забирав з дитячого садочка молодшу сестру, доки мама була на роботі. Якось Ганна сильно запізнювалася на ферму. Поцілувавши дітей, вона швидко пішла. Надворі вже спускалася ніч.
— Я миттю, – на прощання сказала вона синові та дочці і зникла в темряві.
— Кіро, Кіро, вставай! – будив сестричку Сашко. – Треба терміново йти, інакше …
– Що трапилося? – задихаючись у кашлі, сонним голосом спитала дівчинка.
– Не бачиш вогонь? – тицьнувши пальцем у полум’я, що виднілося поруч, вигукнув він.
– Це що? Ой, ой! – сестричка кинулася йому на руки, і Сашко впав на підлогу.
Вони прокинулися, відчувши, як хтось підхопив їх міцними руками.
— Куди Ви нас несете? – прохрипів Сашко, ледве розрізняючи над собою чоловічий силует.
Однак у відповідь він нічого не почув, а за кілька секунд вони з Кірою летіли в траву.
– Господи, як же це сталося? – Нарікала Ганна, повернувшись і побачивши свій будинок, охоплений вогнем.
Пожежники вже майже всі загасили.
— У Вас залишалося щось включене у розетку? – Запитав її один із співробітників служб.
Ганна замислилась.
— Так, я забула вимкнути суп увечері і пішла на роботу, – схаменулась вона.
— Скажіть «Дякую» Вашому сусідові. Якби він не врятував дітлахів, то було б…
– А він сам де зараз? – поцікавилася жінка.
– У лікарні. Ваші діти у дитячому відділенні, а він – у дорослому, – відповів їй чоловік.
Ганна приїхала до райцентру на попутках і поспішила до стаціонару. Їй дуже хотілося подякувати людині, яка врятувала її дітей. Вона увійшла до палати і побачила… Юру. Він повернув голову до неї та посміхнувся.
— Здрастуйте! – привітався він.
Ганна здивувалася:
— Ви говорите?!
– Так, – відповів чоловік.
— Але…
— Як то кажуть, не було б щастя, та нещастя допомогло…
Юрко розповів їй, що він ніякий не Юрко, а Гліб. Декілька років тому він опинився в незнайомому місці і нічого не пам’ятав про себе. Конкуренти з бізнесу вирішили його прибрати, зламавши гальма у його машині. Щоправда, все сталося не так, як вони хотіли. Гліб вижив завдяки дідові Дмитру. Той знайшов постраждалого в лісі та допоміг йому стати на ноги.
Так Гліб і продовжував би жити, якби трагедія, що не сталася тієї ночі в домі Ганни. Коли він вихопив з полум’я Кіру з Сашком, щось ударило його по потилиці, і Гліб упав. У лікарні він прийшов до тями і згадав усе: і ким він був раніше, і як потрапив у ту аварію. Ганна слухала сусіда, відкривши рота від подиву. Їй раптом стало дуже незручно, що вона з дітьми боялася його.
– Дякую Вам, – зі сльозами подякувала вона йому. – Тепер ми завдячуємо Вам життям…
– Що Ви! – обурився Гліб. – Будь-яка людина так вчинила б на моєму місці.
Минуло два тижні. Ганна не знала, куди їй з дітьми повертатися після лікування. На якийсь час їх прихистила баба Клава.
— Живи в мене, доки мої діти не приїхали, – казала вона Ганні.
Якось вони разом вечеряли за столом. Раптом у вікно хтось постукав.
— Тьотю Клавео я подивлюся, – кинулася відкривати Ганна.
Вона відсунула фіранку і завмерла з подивом. За вікном стояв Гліб.
— Доброго дня, Ганно, – привітався він. – Мене вже виписали із лікарні. Вирішив провідати Вас із дітьми. Як ви?
– Та нічого, – розгублено пробурмотіла вона.
— Я часто згадував про Вас. Може, вийдете, поговоримо?
Минуло два місяці. Ганна та діти освоїлися в будинку Гліба, а він наводив порядки у своїй фірмі. Конкуренти, дізнавшись про «воскресіння» справжнього власника бізнесу, спробували втекти, але поліцейським вдалося схопити їх прямо в аеропорту. Тепер Гліб повністю повернув свою справу… Те весілля місцеві сільські мешканці не забудуть ніколи.
Гліба та Ганну прийшли привітати абсолютно всі односельці. Кожен бажав новій парі благополуччя та довгих років сімейного щастя. Сашко з Кірою більше не плакали через згорівшу хату, адже тепер у дітей були свої кімнати та зручні, гарні ліжечка. Після весілля сім’я переїхала до рідного міста Гліба. Перед їх від’їздом Клавдія заплакала:
— Ви хоч іноді до нас приїжджайте. Все ж таки ви мені рідними стали.
– Обов’язково приїдемо! – Обійнявши її, в один голос відповіли Кіра і Сашко, а Ганна пообіцяла неодмінно повернутися.
— Тут наш другий дім, – усміхнулася вона старенькій. – Вашу доброту ми повік не забудемо. Дякую Вам.
Коли їхній автомобіль рушив, односельці довго махали їм услід, а дітлахи бігли слідом, підстрибуючи і кричачи Кірі з Сашком, щоб скоріше поверталися до села.
