20 років тому восени я вийшла заміж за найкращого і єдиного чоловіка в моєму житті. Ми познайомилися на першому курсі інституту, а після п’ятого розписалися. Після весілля ми переїхали жити у квартиру моєї мами, ну і мою, звісно.
Квартира трикімнатна, хороша, але я бачила, що в коханого там був якийсь дискомфорт. Ні, з боку мами до нього жодних претензій не було, навпаки, вона часто говорила, що була донечка, а тепер і синочок з’явився.
На весілля нам подарували гроші, скажімо так, достатню кількість і ми вирішили купити однокімнатну квартиру, але вирішили трохи почекати. Через півроку його бабуся, переписавши на нього будинок, а сама поїхала в іншу країну до сестри.
Чоловік запропонував продати будинок і купити на ці гроші в нашому місті шикарну квартиру з ремонтом. Ми вже почали підшукувати варіанти, але тут прийшла мама вся в сльозах і розповіла, що дочка нашої сусідки дуже сильно хвора.
Річ у тім, що я з дитинства прекрасно знала сусідку, вона мамина ровесниця, пізно народила доньку. Дівчинці було 16, я знала, що вона постійно хворіла, і ось тепер їй поставили страшний діагноз, і для того, щоб вона залишилася живою, треба було оплатити операцію за кордоном.
Сусідка постійно плакала, вона навіть ходила до ще однієї нашої сусідки, у якої син десь у столиці добре влаштувався, але та їй дала відворот поворот. Тут моє серце не витримало, і я запропонувала чоловіку віддати всі гроші з продажу будинку на лікування дівчинки.
Він спочатку сумнівався, потім дав добро. Сусідка стрибала від щастя – ще б пак як-ніяк 50 тисяч доларів. Вони одразу полетіли за кордон у клініку там пробули близько 5 місяців, про їхнє повернення ми дізналися від тієї ж сусідки.
Виявляється, вони по приїзді влаштували свято у себе вдома, запросили всіх, крім нас, точніше мами. Ми, звісно, трохи засмутилися, особливо я, але мама сказала: доця, не бери в голову, ти людині допомогла, врятувала життя молодій дівчинці, то дивися, і тобі хтось допоможе, не за спасибі, а просто.
Я погодилася з мамою і навіть забула, але сусідка через півроку прийшла сама. Прийшла просто поговорити, а коли я поцікавилася, де її дочка, вона відмахнулася: та бігає десь, згаяне надолужує! Дівчинка не втрачала час даремно.
Закінчивши школу, нікуди не вступила, всі ночі безперервно гуляла, а ми жили разом із мамою в трикімнатній хрущовці. Зрештою моя мама вирішила поїхати до свого брата в інше місто, а квартиру залишити нам, молодим, хоча ми просили залишитися.
Вона все-таки поїхала і взяла з нас обіцянку, щоб за рік у неї був або онук, або онука. За рік сталася інша подія: та сама дуже хвора дівчина знайшла собі багатого “папіка” і вискочила заміж.
Весілля гуляли два дні в найшикарнішому ресторані міста, а я якраз тоді страждала від токсикозу, тому й не засмутилася, що мене ніхто не запросив. Одразу після весілля чоловік купив квартиру в нашому будинку, двушку. “Щось замалий розмах”, подумала я про себе, чоловіку нічого не сказала.
У потрібний термін у нас з’явилася донечка. Радості було море, ми поринули у виховання дитини, проблеми і турботи. Коли малятку було рік і 10 місяців, у нашій сім’ї трапилося нещастя: під час кріплення на висоті не витримав трос і чоловік зірвався вниз.
За його життя боролися 18 годин і чотири бригади хірургів. Після операції вердикт: якщо протягом півроку не зробити ще одну операцію, то він загине, операцію звичайно ж коштує немалих грошей. Я продала все, що могла продати, але цього вистачило тільки на ліки.
Я ходила просила, але мені ніхто не позичав навіть. У лікарні розповіли про якийсь фонд допомоги, пішла туди, а там: ми вам грошей не дамо, але ви можете допомогти іншим хворим! Час минав і я вирішила піти до тієї самої дівчини, якій на лікування ми давали гроші.
Не хотіла, але заради чоловіка ризикнула. Я стояла і розповідала, а вона стояла і сміялася. Я не витримала і розплакалася, не хотіла говорити, але не витримала і просто крикнула на неї, що ми їй останнє віддали, а вона не хоче допомогти. Я ж у борг прошу, а не як вони взяли і забули.
Дивлюся, а в неї ще більше розширилася посмішка, а потім вона каже, що це не ми їй допомогли, а та сама мамина сусідка, яка нам розповіла про біду. Я ж почала доводити, що гроші дали ми, але вона мене у брехні звинуватила. Виявляється, та жінка-божий одуванчик набрехала, що гроші її.
Вона розвернулася і пішла, а я залишилася стояти, як укопана. Я зрозуміла, що втратила чоловіка. Через тиждень іду з лікарні, занурена у свої думки. Мені назустріч виринула мама тієї ж врятованої дівчини, така весела, запитала, чого я така сумна. А й справді, чого я така?
Те, що чоловік при смерті, та ну й що, Бог із тобою, тобі б з’їздити кудись, відпочити. Ось мої поїхали три дні тому за кордон на кілька місяців. Я промовчала і пішла, ось воно як. Так я в 32 роки залишилася вдовою з маленькою дитиною на руках.
Чоловіка не стало через сім місяців, йому так ніхто й не допоміг. За ці п’ять років та дівчина зі своїм чоловіком побудували будинок, вона до цього три рази дитини позбувалися, а потім стала мамою дівчинки, і за рік хлопчика. Все в неї нормально, а я тягну доньку, яка не пам’ятає свого тата.
