Я 10 років свого життя витратила даремно. Зрозуміла я це тільки зараз. Коли минули ті самі роки, коли інші люди будують кар’єру, сім’ю та займаються дітьми. В мене ж це були роки наповнені брехнею та самообманом.
Зараз мені вже 36 і я ніяк не можу піти від чоловіка, якого безмежно кохаю, а йому все одно є я чи ні. Я розумію, що це не нормально і безглуздо та зробити з собою нічого не можу.
Все життя мене контролювали батьки, навіть двері в мою кімнату ніколи не зачинялися, щоб все можна було побачити або почути з коридору. Про те, щоб вдягатися чи фарбуватися модно, мови взагалі не було. В інституті я намагалася якісь стосунки побудувати, але ховаючись після пар по парках, довго це все не протрималося, хоча виш я закінчила з відзнакою.
Випадково я познайомилась зі своїм коханим. Він старший за мене, начитаний, з неосяжним почуттям справедливості. Після кількох місяців таємних побачень винайняв для мене квартиру та навіть поговорив з моїми батьками. Була лише одна проблема – він одружений. Так я опинилася у золотій клітці довгі роки – їздили за кордон, ходили у кіно, театри та музеї.
Все пішло шкереберть, коли я дізналася, що при надії. Коханий був проти дітей, тому я зробила те, про що досі шкодую… Ми все менше спілкувалися, потім перестали бачитися. В якийсь момент я зрозуміла, що не хочу його кохати, що він просто користується мною, бо йому так зручно і треба щось вирішувати. Це не кохання, а якесь покарання…
