“До чого ж сьогодні огидний день”, – думав Тарас, повертаючись із роботи.
Мало того, що вранці не завелася машина і йому довелося добиратися до роботи і назад громадським транспортом, так ще цей самий транспорт примудрився зламатися, і Тарасу довелося майже три зупинки пройти пішки.
Добре хоч це сталося не тоді, коли чоловік їхав на роботу, а коли вже повертався додому. А то якби він запізнився на роботу, точно б залишився без премії. Директор нікому не пробачав запізнень, і йому було абсолютно не важливо, є на те поважна причина чи ні.
“Ваші особисті проблеми мене абсолютно не стосуються. Мені потрібні працівники, і якщо ви не можете повноцінно виконувати свої обов’язки, звільняйтеся”, – не раз говорив Павло Опанасович на нарадах.
Утім, і без запізнення, директор встиг за день витріпати Тарасу всі нерви. Сьогодні Павло Опанасович був особливо не в дусі. Хоча коли, питається, він узагалі бував у доброму гуморі. Схоже, що ніколи.
Додому Тарас повернувся, будучи дуже роздратованим. До того ще й дико голодним. Павло Опанасович так завалив його роботою, що пообідати чоловік просто не встиг.
Ось уже два роки Тарас жив один. А до цього чоловік майже п’ять років був одружений із Мариною і був цілком щасливий із нею. Поки одного разу Марина не зізналася, що в її житті з’явився інший чоловік і вона йде до нього.
Для Тараса ця новина стала ударом. Він ніяк не очікував такого повороту подій. Вони з Мариною жили дружно, обидва працювали, у вихідні або проводили час разом, або кожен на свій розсуд.
Тарас любив їздити на риболовлю, іноді ходив із друзями в лазню. А Марина в цей час зустрічалася з подругами. Але як з’ясувалося, не тільки з подругами вона зустрічалася…
Спочатку Тарас звинувачував себе в тому, що трапилося. Думав, що, можливо, мало уваги приділяв своїй красуні – дружині, рідко дарував квіти і мало говорив компліментів. Але він ніколи й не був романтиком, і Марину начебто все влаштовувало, вона сама казала Тарасові, що головна якість чоловіка – це надійність, а Тарас був саме таким.
Але щось пішло не так, і дружина все-таки віддала перевагу іншому. Згодом Тарас перестав копатися в собі і змирився з відходом дружини. Пішла і пішла, що тепер. Добре, що дітей у них не було, а то б зараз він перетворився на недільного тата, а його дитина б жила з вітчимом.
Марина не хотіла дітей. Не те, щоб зовсім, просто вважала, що ще не час. Щоразу, коли чоловік заговорював про малюка, жінка приводила йому в приклад голлівудських зірок, які вперше стали мамами у віці під сорок і старше.
Тарас не розумів, до чого тут Голлівуд, і до всяких там зірок йому не було жодного діла. Він вважав, що якщо вони з Мариною створили сім’ю, то в ній обов’язково мають з’явитися діти. І не в далекому майбутньому, а в найближчому… Адже дітей ще потрібно встигнути виростити…
Але поки що в нього не було ні дитини, ні дружини…
Тридцятип’ятирічний холостяк звичайнісінької зовнішності, пересічний співробітник із досить-таки зарплатою, так думав про себе Тарас.
Добре хоч квартира своя, дісталася йому у спадок від бабусі, яка обожнювала свого єдиного онука…
Тарас дістав із холодильника упаковку яєць, маючи намір приготувати яєчню, страву, яка здатна і голод вгамувати, і часу в приготуванні займає зовсім мало. Але не встиг він поставити на плиту сковорідку і налити олію, як пролунав дзвінок у двері.
“Тільки б не тітка Ганна”, – подумав Тарас, ідучи відчиняти двері.
А в тому, що це була саме вона, чоловік майже не сумнівався. Вона часто чекала його приходу з роботи, поглядаючи у вікно, і майже одразу ж піднімалася до нього.
Тітка Ганна, вона ж Ганна Віталіївна, була сусідкою Тараса, а в минулому приятелькою його покійної бабусі. Літня жінка частенько просила Тараса про допомогу. То кран почне підтікати, то дверцята у шафи відваляться…
Тарас ніколи не відмовляв у допомозі літній сусідці, та й не складно йому було допомогти, якщо вже руки ростуть із правильного місця.
Але ось зараз він почувався до біса втомленим і найбільше йому хотілося приготувати яєчню, повечеряти і лягти на диван, а не займатися ремонтом, вислуховуючи зітхання тітки Ганни про те, що “такий чудовий чоловік і один, і яка дурна Марина, що втратила такого чоловіка”.
Але на його здивування, за дверима виявилася не тітка Ганна, а зовсім незнайома йому молода жінка. На вигляд їй було не більше тридцяти.
– Доброго вечора, – сказала вона. – Вибачте, що турбую, мене звати Ольга. Я знімаю кімнату в Ганни Віталіївни, вашої сусідки з другого поверху. Їй раптом стало погано, я хотіла викликати швидку, а вона чомусь сказала покликати вас, ви лікар, напевно?
– Та ні, я дуже далекий від медицини, – ще більше здивувався Тарас, уважно поглянувши на незнайомку.
Симпатична. І коли це тітка Ганна встигла знайти квартирантку? Тиждень тому, коли Тарас міняв у неї змішувач у ванній, літня жінка точно жила ще одна…
– То чому ж вона вас сказала покликати? Напевно, потрібна все-таки швидка? – розгубилася Ольга.
– Так, ходімо подивимося, що там із тіткою Ганною, і вже вирішимо на місці, – зітхнув чоловік, розуміючи, що вечеря поки що відкладається.
Тарас і Ольга спустилися на другий поверх і увійшли у квартиру.
– Тітко Ганно, що сталося? – одразу ж прокричав Тарас і попрямував до кімнати, де застав сусідку лежачою на ліжку.
– Та щось голова паморочиться весь день, – відповіла літня жінка.
– А чим я можу вам допомогти? Можливо, все-таки викликати лікаря?
– Олечко, ти йди поки що до сина, а я поговорю з Тарасом, – звернулася до Ольги літня жінка.
Коли Ольга вийшла з кімнати, Ганна Віталіївна жестом показала Тарасу, щоб він сів на ліжко, а після чого неголосним голосом почала говорити:
– Я давно хотіла пустити квартирантів. Точніше квартирантку, порядну, скромну жінку, щоб по домівці мені допомагала і в магазин могла сходити. І водночас боялася нарватися на якусь аферистку…
Але нещодавно моя знайома, працювали разом, сказала, що її двоюрідна племінниця шукає кімнату, і попросила мене пустити Олю на квартиру. Сказала, що Ольга – прекрасна і добра людина. Ну я й вирішила ризикнути. Тарасику, Олечка, справді, чудова жінка. Їй тридцять два, і в неї є син. Чоловік пішов засвіти три роки тому….
– Так, я розумію, куди ви хилите, тітко Ганно, – перебив жінку Тарас. – Наречену мені знайшли, так?
– Так! – ствердно відповіла Ганна Віталіївна. – І не дивись на мене так! Я тебе з пелюшок знаю, ти мені майже як онук! Із першою дружиною тобі не пощастило, вертихвостка попалася, то ти тепер, мабуть, боїшся з жінками знайомитися. Але Олечка – це те, що тобі потрібно.
Дуже порядна, сама горя в житті сьорбнула, рано батьків поховала, потім чоловіка втратила… Така, як вона, ніколи не зрадить, повір мені, старенькій, я життя прожила і людей одразу бачу! Твоя Марина мені, до речі, ніколи не подобалася. Віталася зі мною так, ніби послугу робила…
І синочок у Олечки чудовий, дуже вихований хлопчик, у першому класі вчиться. Тож ти придивися до неї, Тарасику. А раптом у вас усе складеться?
– Скажіть, а голова у вас, справді, паморочиться чи ви привід знайшли, щоб Ольгу до мене відправити?
– Ось покаюся, що весь день думала, під яким приводом до тебе Олю відправити, щоб ви подивилися одне на одного, а у квартирі як на зло нічого не зламалося. Ти ж мені полагодив усе, що можна…
От мені й не залишалося нічого іншого, як прикинутися хворою. А голова в мене, звісно, насправді паморочиться, але я звикла, мені вже вісімдесят один, не дівчинка… У моєму віці годиться, щоб що-небудь да турбувало. Ось якщо одного разу прокинуся і зрозумію, що нічого ніде не болить, значить, все. А раз турбує, жива ще…
Сказавши це, літня жінка розсміялася і сіла на ліжку.
– А ще, знаєш, Тарасику, сон я бачила. Люда мені наснилася, бабуся твоя. Наснилася як наяву. І ніби сидимо ми з нею на кухні й чаї розпиваємо. А Люда мені раптом візьми та й кажи: “Переживаю я, Ганнусю, за онука свого коханого. Що він усе один, та один… От би йому дівчину хорошу знайти”.
Ну і тут я прокинулася. А наступного дня знайома мені зателефонувала, та й розповіла про родичку свою. Я й подумала, а що, якщо це не просто так? Як думаєш?
– Ех, тітко Ганно, ось ви вигадниця… – усміхнувся Тарас. – Якщо вам, справді, моя допомога не потрібна, я піду, у мене там… Ой…
Тарас схопився з ліжка, згадавши, що залишив сковорідку на увімкненій плиті…
– Ти куди, пожежа чи що? – прокричала сусідка.
– Так, може, вже й пожежа, – відповів Тарас і кулею вискочив із квартири…
На щастя, до пожежі справа не дійшла, але начадити палаюче масло встигло добре. Чоловік швидко прибрав сковорідку і відчинив усі вікна у квартирі…
І буквально відразу ж знову пролунав дзвінок у двері.
– Схоже, мені сьогодні повечеряти взагалі не вдасться, – пробурчав Тарас і пішов відчиняти двері…
– Вибачте, це знову я, – сказала Ольга. – Ви так раптово втекли, Ганна Віталіївна захвилювалася, чи все у вас гаразд? Відправила мене дізнатися.
– Усе нормально, просто я сковорідку на плиті залишив…
– Так, відчувається… – посміхнулася Оля. – Так ви, виходить, без вечері залишилися?
– Я й не встиг нічого приготувати. Зараз провітрю квартиру і зварганяю щось по-швидкому.
– А ходімо до нас вечеряти? – запропонувала Оля і, мабуть, помітивши спантеличений вираз на обличчі Тараса, сказала. – Ви тільки не подумайте, що я нав’язуюся. Ганна Віталіївна вам, напевно, мене в наречені пророкує?
– Ну так, є таке… – зізнався чоловік.
– Ось, а мені про вас усі вуха прожужжала… Але ви не бійтеся, я не збираюся намагатися здобути вашу увагу…
– Та я не боюся, з чого ви взяли?
– Просто… Думаєте, напевно, що раз я самотня, то дуже хочу заміж?
– Олю, я нічого такого не думаю, я вас сьогодні вперше побачив. Я розумію, що фантазії тітки Ганни далекі від реальності. І ви теж не переживайте, за вашу увагу я не буду боротися… Я вже був одружений, і якось не тягне більше…
– А я після втрати чоловіка теж на інших чоловіків дивитися не можу, – зізналася Ольга. – Хоча минуло три роки… Та й кому потрібна жінка з дитиною…
– Ну ось тут ви не праві, обов’язково зустрінеться той, хто полюбить і вас, і вашого сина.
– Видно буде, поки я сама не готова до нових стосунків. Так що, Тарасе? Повечеряєте в нас? Я котлети посмажила, пюре зробила. І борщ є. Ганна Віталіївна буде щаслива, якщо погодитеся.
– Гаразд, ходімо порадуємо тітку Ганну, – здався Тарас. – Та й їсти страшенно хочеться, якщо чесно. Борщу домашнього сто років не їв, і від котлет із пюре не відмовлюся.
– От і добре! Поки будемо вечеряти, у вас тут усе провітриться…
“Не такий уже сьогодні й огидний день”, – думав Тарас, з апетитом наминаючи борщ і котлети….
Незважаючи на те, що Тарас і Ольга спочатку підсміювалися над Ганною Віталіївною, яка наполегливо намагалася посватати їх одне одному, і опиралися цьому, з часом зрозуміли, що їх насправді тягне одне до одного… А коли зрозуміли, вже не стали чинити опір почуттям, що зароджуються.
До цього часу Тарас уже встиг порозумітися з сином Ольги, і коли наважився освідчитися жінці, всі були тільки раді… Особливо, тітка Ганна, яка почувалася мало не володаркою доль… Ну, в усякому разі, дві долі їй точно вдалося сплести в одну…Спеціально для сайту Stories
Післямова
Тарас і Ольга живуть разом уже десять років і виховують трьох дітей. Леоніда, який тепер зовсім дорослий хлопець, і двох дівчаток, восьмирічну Варю та п’ятирічну Ганнусю, названу на честь Ганни Віталіївни. Леонід обожнює своїх сестричок і в усьому допомагає батькам.
Тітка Ганна дожила майже до дев’яноста років, і весь цей час Тарас і Ольга дбали про неї, а вона раділа, дивлячись на їхнє щастя, в якому, звісно, була і її заслуга…
