Родинні історії

Купила двоюрідній сестрі годинник з золотим браслетом і поїхала на ювілей у село, але виявилося, що мене там не чекали

У моєї тітки є дві дочки та син. Самі ми вихідці з села, але багато років тому мама з татом вирішили будь-що переїхати в місто. Перспективи та інфраструктура стояли на першому місці.

Зараз батьки старенькі, та й я немолода у свої 50 років. За життя побачила багато. І захотілося мені якось знову налагодити стосунки із родичами.

Ближче за них у мене все одно нікого немає. Друзі та коханий чоловік не рахуються. А дітьми, на жаль, не наділила природа. Загалом захотілося.

Першою я пішла до двоюрідної сестри. У неї був незабаром день народження, а в мене «завалявся» чудовий подарунок: годинник із золотим браслетом. Його я їй і вручила.

Незважаючи на те, що моє прибуття було обумовлено, сестра прийняла мене з холодом. Поставила на стіл все щонайменше, включила телевізор на канал новин і просто почала їсти. Ні гостей, ні чоловіка не було на цьому святі.

Я спеціально просиділа в неї до самого вечора, бо подумала, що потім і гості підійдуть, і чоловік. Проте нічого такого не трапилося. Зібравшись з думками та духом, я поїхала додому, мало не спізнившись на останню маршрутку. Дивно.

З братом та ще однією двоюрідною сестрою мені так і не вдалося зв’язатися. Вони роз’їхалися іншими селами і, мабуть, не хотіли підтримувати жодних стосунків з ріднею.

Тоді я вирішила почекати, коли у їх матері буде день народження, і прийти до неї. Так і вийшло. Ми зв’язалися з нею телефоном, довго розмовляли, і я запропонувала прийти до неї на ювілей.

Підготувалася я непогано: нічого дарувати не стала, натомість принесла купу продуктів: червону рибу, м’ясо, міцні напої та цілу купу овочів. Так, я знаю, що сільських овочами не здивувати, але взимку таких свіжих овочів на кшталт помідорів чері, огірків та болгарського перцю у місцевому магазині не купити.

На дні народження у тітки, як не дивно, гості були. Пара її подруг прийшла на вогник, чисто по-дружньому. Без подарунків та зайвої помпи. Думаю, раз вони одна одну знають стільки років, може їм так зручніше. У чужий монастир зі своїм статутом не лізуть, як кажуть.

Десь ближче до вечора прошмигнула знайома тінь. Привітавши іменинницю і сівши на краю столу, навіть зі мною не привіталася. То була моя двоюрідна сестра. Вже потім, коли минуло трохи часу, я її спитала, а де, власне, її чоловік, чому не прийшов на свято. На що була дана відповідь: він дуже втомився та спить.

І знаєте, я не побачила свого годинника у неї на руці, зате помітила невеликий синець на місці, там, де він мав би бути. А ще край ока я підгледіла, що моїх подарунків на столі практично не було.

Тітка винесла все найпростіше, картоплю, кашу, тому подібні продукти. Не те щоб мені було зовсім неприємно, але я подумала, навіщо все ховати під подушку, адже продукти просто зіпсуються.

Так чи інакше, поїхала я додому. Довго думала про синець на зап’ясті у сестри і чим таким був зайнятий її чоловік, що навіть заснув… А наступного дня побачила сестру на вокзалі, вона сиділа і продавала овочі, мої овочі, які я подарувала її матері.

Але ж я сама бачила, що живуть вони, нехай небагато, але й не бідують. Навіщо це все, адже можна було просто поговорити та до чогось прийти.

Тепер я перестала гаяти час на спроби спілкування з родичами. Нехай буде так, як було. Вони живуть своїм життям, а я своїм. Краще проводитиму часу з чоловіком, може, ми одне одного ще більше полюбимо. Адже ми хоч і не родичі, зате споріднені душі.

Вам також має сподобатись...