Хочу розповісти про те, як я навчилася прощати. Можливо хтось з моєї історії і собі візьме життєвий урок.
Мені зараз 34 роки, і я, досить молода, як я вважаю. По великому рахунку я могла б покинути свого чоловіка зрадника та знайти собі іншого, але щось мені завадило це зробити.
Так сталося, що нещодавно дізналася про зраду чоловіка. Все банально, я побачила переписку в телефоні, де ясно було сказано про зустріч, про одну єдину ніч, і далі купа іншого тексту вже по темі.
Простіше за все було вигнати його з дому, судитися за майно, дітей та аліменти, але щось мене зупинило.
Я не знаю що це, чи якась сила зверху, чи 13 прожитих разом років, але я його простила.
Він не валявся в ногах, не просив пробачення і не дарував шуби, замолюючи гріхи. Він спитав чи готова я з ним розійтися.
Дав мені час подумати. Я не думала, я взяла все в свої руки і поговорила з ним. Неприємно було чути це, та я мала з’ясувати що поєднувало його з тією жінкою.
А виявилося от що. Дійсно це була разова інтрижка, так сталося, і чоловік про це жалкує.
Я бачила її фото, я знаю які жінки подобаються моєму чоловіку і готова закластися, що більше спілкування в них не буде.
На її місці могла бути і інша, справа навіть не в цьому. Я врятувала сім’ю, адже в нас 2 дітей, яким треба батько, яким треба не тільки фінансова, але і моральна підтримка.
Звісно є в мене і образа на коханого, але це ніщо в порівнянні з тим, що ми могли б пережити, якби він пішов.
Та і разом з тим, знайти іншого не проблема, але навіщо, якщо в дітей є тато, рідний, який відноситься до них з любов’ю і повагою.
Мої принципи наразі нікому не потрібні, мене засуджує багато жінок, та я зрозуміла, що так буде краще. Можливо тут знайдуться ті, хто вже з таким зустрічався, або ті, хто пішов і пожалкував. Я вірю в те, що люди змінюються.
