Родинні історії

Я буквально заплакала, тому, що єдиний раз, коли якісь почуття він виявив до сина — це посадив якось на коліна, і все

Батько чоловіка відразу після смерті дружини одружився з іншою жінкою. Тепер він виховує її онуків, гуляє з ними, а наш син йому як чужий.

Постійно намагалася залучити дідуся до спілкування із сином, але він приходив і спілкувався, тільки коли його звали.

Потім було видно, що йому набридло, він знаходив приводи не приходити і не приходив по кілька років, хоча живе за 5 хвилин пішки від нас, а тепер ми взагалі в одному будинку з ним живемо.

Колись дідусь подарував синові моноколесо. Син підріс, рідко катається на ньому. Підросли й онуки його дружини, і дідусь став мало не кожні два дні приходити та брати колесо для її онука.

Хлопчик добрий, мені подобається, я проти нього нічого не маю. Але мені так прикро, що нашого сина при цьому фактично ігнорує.

Тобто з онуками дружини він постійно проводить, а мого сина до занять навіть довести відмовляється, хоча, зараз, наприклад, у нього розтяг ноги (я просила нещодавно, йому було по дорозі на роботу, він відмовив).

Сьогодні дідусь зателефонував та знову попросив колесо. До цього він дзвонив у домофон, я не відкрила, син якраз виходив надвір, щоб на таксі доїхати до занять.

По телефону я йому запропонувала взагалі забрати це колесо. Він заради пристойності щось сказав, що мій син ще на ньому катається, я відповіла, що неважливо, покатається на велосипеді.

Він із радістю погодився. Але я не змогла його просто впустити психологічно, бачити його не могла після цього.

Ситуація посилюється тим, що ми з чоловіком хотіли б переїхати в квартиру дідуся (нам дуже подобається місце розташування квартири, зараз знімаємо, хоча є своя, яка у чоловіка від батьків), а дідусь добудовує будинок недалеко і збирається жити там.

Але розмову про можливість переїхати ми ще не починали, просто мріємо.

Мені подобається, як дідусь із сином спілкується в цілому, але немає у нього любові, звичайно. Пам’ятаю, як синові було років 8, у наш двір прийшов дідусь із онуками дружини, я побачила у вікно, як він узяв одного на руки та поцілував.

Я буквально заплакала, тому, що єдиний раз, коли якісь почуття він виявив до сина — це посадив якось на коліна, і все.

Син фактично залишився без дідусів. Мої батьки далеко не дзвонять йому. Мій батько, скільки не кличу, приїхати не хоче зовсім (був 1 раз за 10 років).

Ми були у батьків 1,5 роки тому, більше туди не хочу, не привітно нас зустрічали, краще б дитину до табору відправила на витрачені гроші.

Не знаю, як говорити із батьком чоловіка. Чоловік обіцяє, але не розмовляє із ним. Я в принципі розумію, чому, адже дідусь усе заперечуватиме, і за великим рахунком нічого не зміниться.

Залишається тільки припинити сподіватися, що дідусь таки усвідомлює, що його рідний онук — його єдиний, і треба було б по-іншому ставитися до нього.

Вам також має сподобатись...