Я відчувала жахливу втому вже котру добу. Я погано спала і не розуміла, що відбувається з моїм організмом. Все робила як зазвичай. Ранній підйом, сніданок для чоловіка, кава для себе, потім робота до вечора.
Далі, як і у всіх, повернення додому, прибирання, приготування вечері… Нічого не змінювалося вже кілька років. Ось тільки поведінка чоловіка змінилася. Раніше він не те щоб допомагав, але виявляв кохання і турботу.
Він надихав мене, і я пурхала. Мені здавалося, що я може перевернути гори. Однак із часом це змінилося. Чоловік став холодним і замкнутим. Ми практично перестало спілкуватися.
Я ніколи не просила чоловіка про допомогу, але завжди її очікувала. Я із завзятістю та енергією бралася за будь-яку роботу. Спочатку навіть відмовляла чоловіка, коли той намагався допомогти.
Згодом він перестав намагатися. Ось тільки я зрозуміла, що страшенно втомилася. Сумувала, не розуміючи, як же він не помічає моєї втоми. Одного разу під час чергового прибирання я на секунду заплющила очі і прокинулася в лікарні.
Як же я тут опинилася? Поруч сидів схвильований чоловік, його обличчя було червоним від сліз. Він тримав мене за руку і щось тихенько шепотів. Побачивши, що я розплющила очі, він одразу кинувся мене обіймати.
Він був нажаханий і питав, чому я не сказала, що втомилася? Чому не попросила про допомогу? Просив, щоб я не приховувала більше нічого від нього і завжди просила, якщо потрібно з чимось допомогти.
Я була ошелешена. Мені і в голову не приходило, що чоловік просто не помічав моєї втоми. Хоча я і справді завжди намагалася бути “при параді”: нафарбованою, усміхненою, добре вдягненою.
Ось коханий і не помічав, що я вже з ніг валиться. Раніше він дійсно намагався допомагати, але отримував таку відсіч, що вирішив більше навіть і не пробувати. Можливо, він і сам не хотів частково помічати все це.
А я давала йому таку можливість. Мовчала, а він і не питав. Весь той тиждень, що я була в лікарні, він сам займався домашніми справами. Коханий навіть і не думав, наскільки це виснажливо і важко.
