Ми з чоловіком завжди мріяли, що матимемо кілька дітей. І в нас це успішно вийшло. Старшенький в нас з’явився, коли мені було 22 роки. Через три роки на світ з’явилася наша донечка, а ще через 3 роки – молодша донька.
Ми зі шкіри геть лізли, щоб поставити всіх на ноги. Чоловік за кордоном постійно працював – брався за будь-яку роботу, щоб ми могли відкладати гроші. Благо всі діти вступили на бюджет і здобули освіту безкоштовно.
Але далі гроші все ж були потрібні. Старший син одружився раніше за всіх. Ясна річ, ми зі свого боку мали влаштувати весілля. Пощастило ще, що батьки невістки виявилися хорошими людьми.
Сказали, що половину витрат візьмуть на себе. Після весілля син поїхав із дружиною за кордон за якоюсь хитрою робочою програмою. Ми в це з чоловіком не лізли, бо синові довіряємо.
Раз він сказав, що справа хороша, нехай їде. Відтоді минуло вже 15 років, а син на батьківщину так і не повернувся. Через кілька років заміж вийшла середня дочка. Знову гроші на весілля.
Нам пощастило, що ми паралельно квартиру чоловіка здавали. Вона дісталася йому у спадок. Домовилися, що житло віддамо доньці, а гроші дамо на ремонт тільки. Ну і сама вона в ремонт теж вкладалася з чоловіком.
Хоч і не так серйозно, як ми. Молодша донька зовсім скоро теж пішла під вінець. Наші заощадження були вже практично на нулі. Але впоралися якось! Пощастило, що заміж вона вийшла за забезпеченого молодого чоловіка.
Він зголосився оплатити все весілля, а ми подарували молодим подорож за кордон на медовий місяць. На безбідну старість залишився дулю з маслом! Але я не переживала з цього приводу.
Я була впевнена, що в будь-який момент зможу покластися на своїх дітей, де б вони не були. Однак я ще ніколи так сильно не помилялася. Коли діти почали жити окремо, про нас вони ніби забули.
Син, живучи за кордоном, з нами спілкувався не дуже часто. Середня дочка більше любила компанію свекрухи, яка пообіцяла переписати на мого онука свою квартиру, а молодша просто насолоджувалися своїм життям.
Вона з чоловіком часто подорожувала. У нас ніколи не було теплих взаємин. Загалом, коли нам із чоловіком знадобилася матеріальна допомога, дітей і сліду не було. Коханий опинився в лікарні. Недуга застала його зненацька.
А ми вже немолоді! Цього року чоловікові 65 виповнилося, а мені – 60. Пенсія в нас не дуже велика. Грошей критично не вистачає. Я не знаю, скільки ще чоловікові доведеться лежати в стаціонарі.
Син обіцяв надіслати якісь гроші, але все це порожні слова. Доньки переслали сущі копійки. Цього навіть на день лікування не вистачить. І я ж не можу на них тиснути. Жодна з дочок навіть у лікарню не приїхала!
Мені так гірко, не знаю, що робити. Довелося брати кредит у банку, щоб звести кінці з кінцями. Якось упораємося! Просто прикро, що діти виросли такими.
