Помста – не дуже гарне явище. Але іноді таке бажане… Таксую. Шосте вересня. Час ближчий до півночі.
Замовлення з аптеки (зважаючи на все, працівник аптеки їде додому). Ціна 105 гиивень. Їхати 3 км. Виходить жінка, сідає, їдемо.
Наприкінці поїздки дає мені купюру 1 тисячу. Кажу: – Що ж ви одразу не сказали? Розміняли б дорогою.
– Ви надаєте послугу, у вас має бути здача. – Чи можете підказати, де тут недалеко розміняти можна? – Без поняття. Або давайте решту, або повертайте тисячу, і я пішла додому.
– Зараз розміняємо, – кажу я. – Швидше, я поспішаю. Каталися хвилин 15. Ніде не міняють. Ледве знайшов, щоб розбили по 200 гривень. Віддаю 900, на що жінка заявляє, що їй не потрібні чужі гроші і вона хоче здачу 895, а не 900.
Слово за слово – жінка пішла на принцип. Поїхали знову шукати павільйони. По всьому мікрорайону прокотилися.
40 хвилин виконувалось замовлення. Наступного дня зателефонували з офісу, повідомили, що та сама жінка поскаржилася на відсутність у мене здачі. За ідеєю, вона має рацію.
Вона є споживачем послуг. Має право і таке інше. Але по-людськи… Ну, попереди ти в додатку, що в тебе велика купюра.
Ну, не попередила – по дорозі скажи… Я вже не кажу, що вона в аптеці працює і там стопудово є розмін. Але за законом вона має рацію.
Я повинен перейматися обміном. Це мій головний біль. …Тепер я прокидаюся не о 7:50, як раніше, щоби встигнути на роботу до 9:00.
Я прокидаюся о 7:00, щоб встигнути до 8:00 в аптеку. Ця жінка працює там два дні через два. П’ятниця та субота у неї вихідні. У неділю ми зустрілися в тій самій аптеці.
Я купив аскорбінку за 12 гривень 73 копійки. Розрахувався тисячною купюрою і, незважаючи на її обурення, досяг здачі в 987 гривень 27 копійок.
Сьогодні з ранку я прийшов за такою самою аскорбінкою, але вже з п’ятисоткою (нема на жаль, більше тисячі). Вона з порога мені заявила, що не обслуговуватиме мене.
Я додзвонився до завідувачки, дочекався її, вона приїхала, ми їй змалювали ситуацію, і продавщиця пішла міняти гроші. З нетерпінням чекаю на четвер.
