Вона закохалася в нього, бо він завжди знаходив час відповісти на її повідомлення.
Чоловік міг ігнорувати її повідомлення і дзвінки годинами, особливо в день зарплати і дитячих грошей. Картку, на яку приходили дитячі, він забрав собі. У тому шлюбі Яна взагалі не мала прав, навіть весілля зіграли так, як хотіла свекруха: для подружок Яни місця не знайшлося, натомість запросили далеких родичів і колег батьків чоловіка.
– Для вас же стараюся, – пояснювала свекруха, – що твої подружки подарують? Дві тарілки й годинник. А це серйозні люди, конверти принесуть. Що ви взагалі розумієте у весіллях, у вашому-то віці?
Яні було дев’ятнадцять, чоловікові двадцять. І справді, юні для шлюбу, це вона зараз розуміла. Але робити було нічого: вона залетіла, а він, як порядна людина, одружився.
Шлюбу в них не склалося: вони постійно сварилися, і Яна почувалася заручницею ситуації. На весільні гроші чоловік купив машину, в якій катав своїх дружків, за квартиру платити було нічим, свекруха на її скарги говорила, що сама винна, і мала рацію.
Батьків у Яни не було і йти їй було нікуди. Коли з грошима стало зовсім погано, чоловік придумав, що вони можуть разом працювати – вона два дні продавцем, потім він два дні охоронцем. Яна погодилася, а що їй ще залишалося?
Працювати їй подобалося, Яні було важливо приносити користь суспільству, щоб виправдовувати своє існування на цій землі.
Це була не така цікава робота, як до декрету, коли вона була бухгалтером невеличкої фірми: Яна з дитинства любила цифри, їй подобалося все впорядковувати і знаходити відповідність. Касиром же потрібно було тільки сканувати коди і відраховувати здачу, але теж непогано.
Директор магазину на ім’я Сергій хвалив Яну: вона ніколи не спізнювалася, каса в неї сходилася копійка в копійку, та ще й на кухні вона навела ідеальний порядок, склала графік чергувань і регулярно пригощала колег своєю випічкою. Спочатку вона трохи бентежилася говорити з ним, усе ж таки начальник, але Яна ніколи не мала батька, а він, хоч і був молодшим, ніж міг би бути її батько, однаково був мудрішим і досвідченішим за всіх інших, і Яна із задоволенням слухала його історії та поради.
Коли вона поскаржилася, що донька якось дивно тре очі, він велів не затягувати й показати лікарю…Щоправда, педіатр не стала слухати Яну, вказавши на закарлючку окуліста в карті, мовляв, дивилися ж, і все добре. Що ж – лікарям видніше, подумала Яна.
Потім її побоювання повернулися, і Яна сама записала дівчинку до лікаря, до платного, але помилилася датою, і Мар’яну повів чоловік.
– Що сказав лікар? – запитала вона, коли повернулася з роботи.
– Все добре, – відповів він.
Уже тоді було зовсім не добре, але вона про це не знала. Може, й помітила б, але з чоловіком стало зовсім усе погано: він часто не повертався додому, коли сидів із донькою, не опікувався нею, і часто Яна приходила й бачила, що Мар’яна брудна й роздягнена спить просто на підлозі.
Вони сварилися, він хапав ключі від машини і йшов. Вона приходила на роботу із заплаканими очима, і одного разу Сергій запитав:
– Нащо ти його терпиш?
У Яни так накипіло, що вона не витримала.
– А куди мені йти? До тітки в село їхати? Там без мене нахлібників вистачає.
– Можна ж зняти кімнату, наприклад.
– Ви краще за інших мою зарплату знаєте.
– А в тебе освіта хоч якась є? Чи ти після школи одразу під вінець?
– Є, – образилася Яна. – На бухгалтера вчилася.
– Хорошо вчилася? Програми знаєш?
– Знаю. Я до декрету працювала трохи.
– У мого брата ресторан. Поговорю з ним, влаштує тебе. Зарплата там вища, графік нормальний – доньку зможеш у ясла прилаштувати.
– А жити мені де?
Начальник задумався і відповів:
– Є недалеко гуртожиток, там багато хто не живе, заради прописки його отримують. Попитаю, може, хто-небудь здасть тобі.
Кімнату він їй знайшов. І з братом домовився. А чоловік навіть не здивувався, коли Яна сказала, що хоче розлучення.
– Тільки аліментів від мене не чекай, – сказав він. – Ідеш – іди, це твій вибір.
І Яна пішла. Кохання в них не було, а навіщо тоді мучити одне одного? Свекруха навіть не приховала своєї радості й сказала:
– А на машину не зазіхай, гроші наші родичі дарували, не твої.
Яна й не зазіхала – водити вона не вміла, то навіщо їй машина? Тим паче, півмашини. За доньку прикро було, але краще вже так, ніж усі ці скандали і витівки чоловіка.
Коли проходили комісію в садок, окуліст довго дивилася Мар’яну і потім сказала про свої побоювання: дівчинка може осліпнути, і потрібно терміново почати лікування.
Плакати Яні було ніколи: потрібно було працювати, облаштовувати кімнату в гуртожитку, квоту для Мар’яни вибивати. Операцію зробили, начебто успішно, і Яна трохи видихнула.
У цей момент вона і зустріла Дениса.
Денис жив у тому ж гуртожитку. Була зима, і снігу того року випало більше, ніж зазвичай, а садок був далеко, і Мар’яна плакала вранці, просилася на руки. Яна тягла її, і сама мало не падала, грузнучи в липкому снігу.
– А я вам санчата приніс, – повідомив Денис, коли Яна відчинила двері.
До цього вони тільки віталися, тому Яна здивувалася, звідки така увага. Денис був смішним: з рудим волоссям, що стирчало в різні боки, конопатим носом і лукавою ямочкою на підборідді.
– Дякую, – сказала Яна. – Я й сама збиралася купити, часу все немає.
Вона збрехала: час у неї був, а от грошей не було.
– А я ось ще книжку приніс. Я вчора дочитав, дуже сподобалося.
Він простягнув Яні книжку, і їхні пальці на кілька миттєвостей стикнулися.
Відтоді вони розмовляли, коли зустрічалися в коридорі чи біля входу, а зустрічалися вони часто.
Одного разу на вихідних, коли вдарили морози, Денис спорудив гірку і носив воду в пластиковому червоному відрі, щоб усю її облити, а наступного ранку покликав Яну і Мар’яну кататися. На той час вони вже були на “ти”, і коли він боязко поцілував її в щоку, Яна відчула, що він їй подобається. І те, що він не поспішає і ніяковіє, їй теж подобалося.
Вони обмінялися телефонами і цілими днями листувалися, при цьому, хоч би в який час Яна написала, Денис одразу їй відповідав. Він був уважним і добрим, Яна й не знала, що таке буває.
Доглядав за нею не тільки Денис. Колишній начальник Сергій, який допоміг їй із роботою і переїздом, теж надавав їй знаки уваги.
Перший час він просто телефонував, щоб запитати, як влаштувалася, допомагав меблі зібрати, і з лікарнею теж допоміг, але тепер став кликати повечеряти в ресторані, тільки не в ресторані брата, в іншому, щоб дружина не дізналася.
– Я з одруженими не зустрічаюся, – відповіла йому Яна.
– Хочеш – розлучуся?
Вона думала, що він жартує, все ж таки чоловік був серйозний, дорослий, троє дітей школярів. Але він не жартував: раз за разом запитував у Яни, чи погодиться вона з ним зустрічатися, якщо він піде від дружини.
– Не треба йти від дружини, – говорила вона. – Я тобі дуже вдячна, але не хочу зіпсувати своє і твоє життя, прикидаючись, що кохаю тебе.
Сергій не здавався і час від часу надсилав їй величезні букети квітів і плюшеві іграшки для Мар’яни, які займали багато місця в крихітній кімнаті. Денис до цих букетів ревнував і ображався, вважав, що Яна не дає Сергієві зрозуміти, що надії немає, раз той продовжує слати свої подаруночки.
Сам Денис був аспірантом-фізиком, і дарувати Яні такі букети не міг.
– Що мені його букети, – говорила Яна. – Ти що думаєш, мене можна купити?
Ні, купити її було не можна.
Але дещо інше купити було можна. Здоров’я Мар’яни. А точніше, її зір.
На черговому огляді лікар сказала, що хвороба прогресує, і що потрібна термінова операція.
– У нас таке не роблять, – сказав він їй. – Якщо є можливість, рекомендую зв’язатися ось із цим професором. У вас закордонні паспорти є?
Закордонних паспортів у них не було. І грошей теж.
Яна проплакала всю ніч, а вранці написала повідомлення Сергію і запропонувала зустрітися. Він слухав її уважно, не перебивав.
– Я дам тобі грошей, – сказав він, коли Яна закінчила.
Вона боялася, що він додасть, що натомість вона повинна буде стати його коханкою або щось подібне, але Сергій нічого не говорив. І Яна була йому за це вдячна.
Усе закрутилося : вони терміново отримували закордонні паспорти, списувалися з професором, проходили обстеження. Сергій весь час був поруч і все оплачував, не вимагаючи від Яни нічого натомість.
Денис цьому не вірив: він влаштовував скандали, ревнував, плакав від того, що сам не може нічим допомогти. Яна могла б йому сказати, що найголовніша допомога зараз – це просто бути поруч і не звинувачувати її в тому, в чому вона зовсім невинна. Але сказати про це не виходило.
Коли Денис дізнався, що Сергій летить з Яною в клініку, він довго мовчки дивився в підлогу, потім розвернувся і пішов, не сказавши ні слова. І до самого від’їзду більше не з’являвся. Мар’яна, і без того налякана обстеженнями і метушнею, що утворилася навколо неї, зовсім розклеїлася і весь час запитувала, де дядько Денис, до якого вона сильно прив’язалася.
Яна плакала ночами в подушку, почуваючись знову абсолютно самотньою.
Операція пройшла успішно. Яна навіть уявити боялася, у скільки все це обійшлося Сергію – вона й не знала, що він такий багатий. Він так і не дозволяв собі зайвого, хоча кілька разів брав її за руку й обіймав, але тільки тоді, коли їй було страшно за доньку.
Яна все чекала, що зараз він скаже: а тепер тобі потрібно розплатитися зі мною. І про себе вона вирішила: що б він не зажадав, вона це зробить. Немає нічого такого, чим вона не була готова поступитися заради того, щоб дочка бачила.
– А як твоя дружина дивиться на те, що ти полетів із нами? – наважилася вона сама підняти тему.
– У мене більше немає дружини, – відповів Сергій. – Я не хотів говорити з тобою про це, розумію, що зараз не до того, але якщо вже ти запитала… Ми розлучилися. Квартиру я залишив їй, сама розумієш, і дітям допомагатиму, тож наречений я не особливо завидний. Але знай, що я буду кохати тебе і твою доньку, і все для вас зроблю. Не кажи нічого. Подумай. Зараз ти в такому стані, що не варто приймати жодних рішень.
Це підкупило Яну. Він весь час говорив правильні слова, тож їй ставало соромно за свої побоювання та підозри.
Ще більше їй стало соромно, коли вона дізналася від брата Сергія, що для того, щоб їй допомогти, він вліз у великі борги.
– Він просив не говорити тобі, але я скажу: він і в мене позичив, і кредит узяв. Не прогав свій шанс, він кохає тебе, і навряд чи тобі ще раз так пощастить.
Чути таке було трохи прикро, але в глибині душі Яна розуміла, що він має рацію: у ній не було нічого особливого, тільки молодість і краса, які швидко минуть, і якщо зараз вона не почне змінювати своє життя, навряд чи їй буде чим похвалитися в майбутньому. Та й Мар’яні потрібна нормальна сім’я.
Денис так і не з’являвся, не відповідав на її повідомлення, і Яна вирішила: нехай вона не кохає Сергія, згодом покохає, і чим подяка гірша за любов?
Вона помилилася. Полюбити Сергія вона так і не змогла. Ні, їй нескладно було прикидатися, вона дійсно була вдячна йому і дбала про Сергія так, як тільки могла. Яна намагалася подружитися з його дітьми, сама наполягала на тому, щоб він брав їх на вихідні.
Старша дівчинка відмовлялася навіть приходити, а молодша влаштовувала капості, а ось син потоваришував із Мар’яною і часом залишався в них на тиждень. Яна могла б назвати це життя щастям, іншого вона й не бачила.
Одного разу, через рік, коли вона йшла з Мар’яною із садка, Яна зіткнулася з Денисом. Він змінився: волосся тепер було коротко обстрижене і не стирчало на всі боки, безформний светр змінився на модний піджак.
Зустрівшись із Яною поглядом, він усміхнувся, і від його усмішки занило в грудях. Мар’яна одразу його згадала:
– Дядько Денис!
Він підхопив дівчинку на руки, закружляв її і запропонував піти в парк на каруселі. Яна не хотіла йти, але не могла відмовити доньці, та так раділа.
Поки Мар’яна каталася на каруселях, Яна і Денис говорили нібито ні про що. Вона бачила, що він кілька разів подивився на її каблучку на пальці, і боялася, що зараз Денис скаже що-небудь бридке і все зіпсує. Хоча так було б навіть краще, бо поруч із ним вона раптом відчула себе щасливою. Уперше за цей рік. Але він запитав:
– Ти кохаєш його?
Яна знизала плечима.
Денис узяв її за руку і сказав:
– Я весь час думаю про тебе. Спочатку страшенно злився. А потім вирішив, що стану крутим і доведу тобі, що я кращий. Пішов з аспірантури, влаштувався на роботу. Тепер я нормально отримую, менше, звісно, ніж твій чоловік, але… Може, ми спробуємо почати все спочатку?
Яна подивилася на доньку, на її щасливе личко. Нещодавно вони були в лікаря, і хоча Мар’яні потрібно було носити окуляри, небезпеки втратити зір більше не було.
Здається, Денис здогадався, про що вона думає, бо сказав:
– Я радий, що вона бачить, і з нею все добре. Але ти сама заслуговуєш на щастя.
Яна похитала головою.
– Я не можу.
– Чому? – взвився Денис. – Ну, хочеш, я візьму кредит, і ми віддамо йому всі гроші?
– Це буде нечесно, – відповіла Яна. – Тепер я його дружина.
Осінній вітер підняв у повітря розсип жовтого листя, яке закрутилося навколо. Одне з них застрягло в Яни у волоссі, і вона запхала його в кишеню. Вдома вона поклала цей лист до тієї самої книжки, яку їй колись подарував Денис, й інколи, коли накочувався смуток, діставала його й вертіла в пальцях…
