Розповім про найгірші миті свого життя, коли здавалося, що вже нічого не зміниться, і так буде завжди. Я працювала посудомийкою в одному з ресторанів нашого міста. Зарплати ледь вистачало, щоб звести кінці з кінцями.
Потрібно було оплачувати комунальні послуги, купувати продукти та одяг для дітей. На себе не залишалося жодної копійки, але я ніколи і нікому не скаржилася. Якщо було особливо важко, то йшла до вбиральні і там тихенько плакала.
Нікому було мене пожаліти. Батьки давно пішли у інший світ, чоловік кинув мене з дітьми одну, подруг близьких немає. Адже весь вільний час присвячувала вихованню дітей, поки чоловік працював.
В якийсь момент він втратив роботу. Чоловік був у депресії, витратив всі заощадження на посиденьки із сумнівними друзями. Я не витримала і сказала йому все, що думаю про таку поведінку. Чоловік же заявив, що я його не розуміє.
А якщо так, то він піде до тієї, що точно обожнюватиме такого чоловіка. Я тільки крикнула, що він може йти геть. Довго просити не довелося, він того ж вечора зібрав речі і покинув нашу квартиру.
У ресторані до мене ставилися дуже добре. Відвідувачів було багато, тож і роботи, і зарплати загалом було достатньо. Господар ресторану спочатку мені здався досить похмурим та непривітним персонажем.
Настали непрості часи, і відвідувачів ресторану можна було на пальцях порахувати. Це відразу ж позначилося на зарплаті та чайових персоналу. Я й раніше отримувала не астрономічні суми, а зараз і зовсім не знала, що робити.
Я думала, на чому можна заощадити, а від чого відмовитися. Але зробити це виходило не завжди. Я придумала досить сміливий і вкрай ганебний план. Я вирішила забирати додому недоїдки.
Не красти з кухні, а акуратно сортувати те, що мали викидати, та забирати додому. Щоразу я благала Небеса, щоб ніхто не помітив, як складаю в окремий пакет їжу для своїх дітей.
Співробітники рідко затримувалися до ночі, тож мені вдавалося залишатися непоміченою. Мої діти завжди раділи смаколикам, які їм передавав казковий зайчик через маму. Малята ще не розуміли, що я все це вигадує та збираю недоїдки.
Тривало це недовго. За черговим збирання недоїдків мене застав власник ресторану. Я дуже злякалася і буквально втратила мову. Чоловік, який раніше здався дуже похмурим та мовчазним, заговорив дуже м’яко та спокійно.
Він попросив пройти до нього до кабінету та розповісти, чому я так роблю. Я не стримала сліз і як на духу видала всю правду. Пояснила, що ніде не працювала, бо сиділа з дітьми, що чоловіка скоротили, що він пішов геть.
Дітей треба чимось годувати, а подекуди на їжу не вистачає. Він слухав усе дуже уважно, а потім тихо розповів про свою історію. Він та його дружина колись теж жили дуже бідно. Йому пощастило отримати спадщину та відкрити бізнес.
Та проте вони досі не мають своїх дітей, хоча вже стільки років намагалися їх завести. Куди тільки не зверталися, але безрезультатно. Так що він не може допустити, щоб невинні малюки та їхня дбайлива мама голодували.
Він підвіз мене додому після розмови та допоміг донести пакети з їжею до квартири. Він зайшов у приміщення і озирнувся. Так, помешкання виглядало дуже скромно, але скрізь було чисто, діти доглянуті.
Одягнені просто, але в чистий одяг, що приємно пахне. Малята, посміхаючись, одразу ж привіталися з незнайомцем. Я була на сьомому небі від щастя, коли наступного дня дізналася, що мені підвищили зарплату.
Я щиро боялася, що за такий вчинок мене точно звільнять, але власник ресторану вчинив дуже гуманно. Він та його дружина допомогли мені матеріально, дали новий одяг для дітей та сказали, що я будь-якої миті можу звернутися за допомогою.
