Андрій закохався у Світлану в п’ятому класі. Вона прийшла з мамою на останньому уроці. Увесь клас не зводив очей із новенької дівчинки в рожевому пальто і рожевому береті, з тонкими кісками і великими сірими очима.
Після їхнього відходу в класі ще довго витав запах парфумів її мами, статної красивої жінки з рудим волоссям.
Наступного дня вчителька посадила новеньку на вільне місце поруч із Ромкою. І Андрій задихнувся від заздрості, поглянувши на свою сусідку – повненьку Галю. Якби не вона, Свєта сіла б поруч із ним.
З новенькою всі хотіли дружити, але вона поводилася незалежно, немов і не помічала підвищеної до неї уваги. Дівчата прозвали її зазнайкою. До восьмого класу Світлана обзавелася подругами і шанувальниками, а Андрія не помічала.
У десятому класі він приніс на урок букет троянд у її день народження і при всіх подарував їй. В очах хлопців світилася заздрість. Світлана, нарешті, звернула на Андрія увагу. На той час він витягнувся і перетворився на симпатичного хлопця.
Батьки почали нервувати, бачачи, що син витає в хмарах, зовсім закинув навчання. Мама пішла до школи, де вчителька показала їй причину безсоння їхнього сина.
Вдома мама влаштувала скандал. Так, дівчинка гарна, але з простої сім’ї. Батько в Андрія був адвокатом, а мама завідувала терапевтичним відділенням першої лікарні. Та й рано ще закохуватися, потрібно закінчити школу, вступити до інституту, отримати диплом, а вже тоді…
– Стану повнолітнім і одружуся з нею, – повідомив у запалі праведного гніву Андрій.
Батьки відіслали сина до бабусі від гріха подалі, наказавши стежити за онуком і в жодному разі не давати грошей на зворотний квиток, щоб не надумав утікти із заслання.
Але марно батьки сподівалися, що син забуде Світлану. Він писав їй листи і продовжував марити тільки нею. Після закінчення школи Андрій вступив до державного університету внутрішніх справ.
Світлана раптом перестала відповідати на його листи. Андрій витратив усю стипендію на квиток на поїзд і на зимових канікулах приїхав у рідне місто. Але Світлана поїхала в інше місто і там вийшла заміж.
Тільки тоді батьки заспокоїлися і після отримання диплома, дозволили синові повернутися додому. Батько підшукав йому велике адвокатське бюро для початку, де Андрій став осягати нюанси професії і набиратися досвіду.
Він пообіцяв собі, що забуде Світлану. Але легше сказати, ніж зробити. Не втримався і у подруг Світлани випросив її адресу. Але так і не поїхав до неї.
Розсудив, що не кохала вона його, якщо не дочекалася і заміж вийшла. Постраждавши трохи, він взявся з усім запалом молодості та відчаю за оволодіння професією, вирішивши стати знаменитим адвокатом. Ось тоді вона дізнається і пошкодує, що проміняла його на іншого.
Їхнє життя йшло паралельно, ніде не перетинаючись. Звісно, Андрій не вів самітницького життя. Дівчата не оминали увагою красивого молодого адвоката. Було з кого вибрати дружину. Ось тільки про Світлану пам’ять не відпускала, не міг він забути її.
Минуло ще кілька років. Батько залишив матір і одружився з досить молодою жінкою. Мати сприйняла це спокійно. Вона давно здогадувалася про його зради.
А ще через рік до міста повернулася Світлана. Чоловік ревнував її страшенно, навіть ображав. Ходили чутки, що на те в чоловіка були підстави. Андрій не став дізнаватися, правда це чи плітки. Вона повернулася, інше не мало значення.
Він одразу порвав з усіма своїми подружками, повідомивши, що одружується. Світлана не стала жити з батьками. При розлученні вона отримала від чоловіка як компенсацію невелику суму, якої вистачило на купівлю маленької окремої квартири.
Дізнатися її адресу для Андрія не становило труднощів. Купивши величезний букет троянд, він поїхав до неї. Світлана майже відразу відчинила двері. Без косметики вона виглядала майже колишньою сімнадцятирічною дівчиною.
На ній була заляпана фарбою біла футболка, подерті джинси, голова вкрита хусткою, зав’язаною ззаду під волоссям. У руках молода жінка тримала валик. Але Андрію вона здалася найпрекраснішою на світі.
Він ступив через поріг і, не кажучи ні слова, поклав її в обійми. Троянди розсипалися по підлозі біля їхніх ніг. Він цілував її палко і самозабутньо, немов надолужував втрачені можливості. Світлана спочатку намагалася відштовхнути його, а потім відповіла на поцілунок.
– Я забрудню тебе, – шепотіла вона, коли він на секунду переривав поцілунок.
– Нічого…- видихав він і знову припадав до її губ.
– Припини…
– Не можу… – Андрій підхопив її на руки…
Пристрасть, що спалахнула між ними, могла б розтопити багатотонний айсберг, якби той був поблизу. Два місяці вони робили ремонт у квартирі Світлани і насолоджувалися одне одним, розлучаючись тільки на час роботи Андрія.
Обидва ходили очманілі від кохання, з синцями під очима від безсонних ночей, але безмірно щасливі.
Він жив нею, його б воля, не випускав би кохану з обіймів. Іноді дзвонила мати, дізнатися, чи живий син. Дорослий і самодостатній, він перестав давно її слухатися. А в батька була інша сім’я.
Андрій осліп від кохання. Йому здавалося, що Світлана розділяє його почуття, кохає так само, як і він її. Зробив їй пропозицію руки і серця, подарував красиву діамантову каблучку. І не помітив, як на коротку мить на обличчі коханої промайнув розгублений вираз.
Приготування до весілля йшли повним ходом. Вони давно вже жили у великій квартирі Андрія. Одного разу Світлана приїхала додому задумлива після примірки сукні у весільному салоні.
– Що сталося? Сукня не сподобалася? Не біда, замов за каталогом іншу, – сказав Андрій, обіймаючи наречену.
– У нас нічого не вийде.
– З чого ти взяла? Все добре. Навіть моя мама змирилася…
– Я так не можу. Усі пліткують, що я виходжу за тебе через гроші. У мене вже було весілля. Все закінчилося розлученням.
– Добре, давай скасуємо весілля, – тут же погодився Андрій.
– Ти не зрозумів, я не впевнена, що хочу провести з тобою все життя. Кохання мине, почуття охолонуть. Я хочу побути одна і гарненько все обміркувати. Пробач.
Як не вмовляв Андрій наречену, вона поїхала до себе, пообіцявши скоро повернутися. Але минув день, інший, третій, а Світлана так і не повернулася до Андрія. Він поїхав до неї сам. Сусідка сказала, що вже кілька місяців не бачила Світлану. Не знали і її батьки, де вона.
Довелося Андрію знову звикати жити одному, з незагоєною раною в серці, з тугою і нерозумінням, що він зробив не так, у чому винен. Він почав вживати,але взяв себе в руки і кинув. Знову, тепер уже остаточно, дав собі слово, що викине її з голови, забуде. І з несамовитістю поринув у роботу.
Минуло двадцять п’ять років. Андрій став досить відомим адвокатом, майже завжди вигравав судові справи, навіть ті, що здавалися безнадійними. Він зайняв місце батька, який пішов на заслужений відпочинок. Жінок у нього було багато, але жодна не змогла затягнути його в РАЦС. Так і жив один.
Одного разу у вихідний день у його квартирі пролунав дзвінок. На порозі стояла Світлана. Він одразу впізнав її, хоча вона дуже змінилася. Погладшала, яскравою косметикою вона намагалася повернути колишню красу. Волосся давно не знало фарби, проділ білів сивиною. Погляд колись красивих очей згас і видавав втому, тривогу і розгубленість.
До такого її вигляду він не був готовий. Сам Андрій, звісно, теж не помолодшав, але завдяки здоровому способу життя він зберіг моложавість і підтягнутість. Тільки волосся на скронях посивіло.
– Вибачте. Мені потрібен Андрій Павлович Задорожний. Ви його… – Світлана насупила брови, – родич?
Це спантеличило Андрія. “Вона що, не впізнає мене? – у сум’ятті подумав він. – Так, виглядаю моложаво, але не настільки, щоб вона визнала в мені племінника. Добре хоч, що не сина”.
– Мені потрібно з ним поговорити. Це дуже важливо, – сказала Світлана, і обличчя її зморщилося від муки.
Він упустив момент, не сказав, що він і є Андрій Павлович. Просто відійшов убік, впускаючи її у квартиру.
Вона забарилася в передпокої, потім рішуче пройшла на кухню.
“Мене не впізнала, а де розташована кухня, згадала”, – думав Андрій, ідучи за нею слідом.
– Чай? Кава? – запропонував він.
– Андрій Павлович скоро прийде? – запитала жінка, проігнорувавши його запитання.
– Може, я зможу вам допомогти? – запитав Андрій.
– Ні. Мені потрібен Андрій Павлович, адвокат. Я хочу попросити його захищати мого сина. Він хороший хлопчик, просто потрапив у погану компанію. Якщо його посадять, він не витримає у в’язниці. У мене нікого немає, крім нього.
Ви не думайте, гроші в мене є. Може, він допоможе моєму синові, на згадку про нашу шкільну дружбу? Ми вчилися з Андрієм Павловичем в одному класі. Мені здається, ми кохали одне одного. Не дивіться, що зараз я так виглядаю. Раніше я була гарненькою. – При цих словах вона манірно зістроїла Андрію оченята.
– Передайте йому, що приходила Світлана Шубейко. Ви на нього схожі. – Вона уважно подивилася на Андрія, і на мить йому здалося, що вона впізнала його.
Але ні. Погляд її знову блукав кухнею, розсіяний і тривожний.
Світлана смикала потерті ручки сумочки. Пальці її при цьому нервово тремтіли. “Та вона не в собі, – здогадався Андрій. – Що з нею сталося? Схоже на нервовий розлад або навіть на… Яка різниця? Я все одно спробую допомогти їй”.
– Хто веде справу вашого сина? – запитав Андрій.
– Ах так. – Світлана полізла в сумочку. Вона витягла кілька списаних аркушів паперу. – Ось, я все написала. Не сподіваюся на свою пам’ять. Передайте, будь ласка, Андрію Павловичу. – Світлана знову насупила брови. – Чи мені іншим разом зайти? – недовірливо запитала вона.
– Я передам. Можна подивитися? – Він простягнув до аркушів руку.
Вона промовчала, але аркуші віддала. Андрій почав читати нерівні плутані слова.
– Тут написано, експертиза показала, що ваш син був тверезим, а в крові потерпілого знайдено міцні напої. Вірно?
– Так. Мій син ні в чому не винен. Чоловік вискочив прямо на дорогу перед його машиною. Він постраждав, але лікарі сказали, що загрози здоров’ю і життю немає.
Андрій уважно подивився на Світлану.
– Якщо він не винен, навіщо йому адвокат?
Світлана зморгнула.
– Ну як же? Так треба. Андрій Павлович обов’язково допоможе моєму синові. – Світлана насупила брови, щось згадуючи.
– Добре. Я передам Андрію Павловичу. Він ознайомиться зі справою і зателефонує вам. Напишіть номер вашого телефону.
Світлана безпорадно подивилася на Андрія і полізла в сумочку. Вона простягнула йому старий кнопковий телефон.
– Вибачте, я не вмію…
Андрій узяв телефон, знайшов її номер, вбив у пам’ять свого мобільника. Потім зателефонував на телефон Світлани і зберіг свій номер у її адресній книзі.
– Дякую. Мені час. Шкода, що я не застала Андрія Павловича.
Андрій допоміг їй вдягнути пальто.
– Ви сказали, що дружили в школі з Андрієм Павловичем, – нагадав Андрій.
Світлана повернулася до нього, застібаючи ґудзики пальта.
– Я так сказала? Не пам’ятаю. Знаєте, у мене в голові все переплуталося…
– Я передам Андрію Павловичу. Він зателефонує вам.
– Ви теж адвокат? – раптом запитала Світлана.
– Ні, я лікар.
Йому хотілося, щоб вона якнайшвидше пішла, і водночас хотілося утримати її. знову він спіймав її тривожний розсіяний погляд. “Вона все-таки хвора. Альцгеймер? Схоже”, – думав Андрій, замикаючи за нею двері.
Він знову перечитав списані нерівним почерком аркуші, лаючи себе, що не сказав, хто він.
Наступного дня він зателефонував слідчому і призначив йому зустріч, потім зустрівся із сином Світлани. Хлопець виглядав наляканим. Він підтвердив, що в матері проблеми з пам’яттю. Вона не пам’ятає, їла чи ні, постійно жує щось, тому сильно погладшала.
Весь тиждень Андрій збирав довідки і будував стратегію захисту. Справа нескладна. Згадуючи хлопця, він недоречно подумав, що він міг би бути його сином, якби Світлана не втекла тоді від нього. Він не відчував до неї колишніх почуттів, було шкода її. Як же він кохав…
Серце защеміло від спогадів і образи. Купа питань роїлася в голові. Але чи потрібно знати на них відповіді?
Суд був формальністю. Дружина потерпілого просила компенсацію за заподіяну шкоду здоров’ю чоловікові. Він втратив у грошах, провівши кілька днів на лікарняному ліжку.
Коли дали слово Андрію, Світлана не зводила з нього очей.
– Молодий чоловік зізнався в перевищенні швидкості та порушенні правил дорожнього руху. – Андрій доклав до справи довідку лікаря про прогресуюче захворювання його матері, яка потребувала спостереження. – У крові потерпілого знайшли міцні напої. Він не контролював себе. Добре, що відбувся синцями та струсом мозку…
З огляду на все це, суд виніс доволі м’яке покарання – позбавлення водійських прав на рік і сплату штрафу.
Світлана чекала на нього біля будівлі суду.
– Спасибі вам, – сказала вона і полізла в сумочку по конверт із грошима.
– Не треба. Я нічого особливого не зробив. – Він накрив її руку своєю долонею.
– Я нічого не пам’ятаю. Вас теж звуть Андрієм?
– Я тебе дуже сильно кохав… – почав він, але в цей момент на ґанок вийшов син Світлани.
Вона кинулася до нього, забувши про Андрія.
Удома його мучили спогади, жалість до колись коханої дівчини, до себе. У неї є син, а він залишився зовсім один. Усе чекав її, сподівався. Вона його так і не впізнала.
Він кілька разів брав до рук телефон, але не дзвонив. Що сказати? Навіщо? Усе в минулому.
Як все-таки карає життя. Світлану за метання і помилки позбавляє розуму, а Андрія за нерозважливе кохання прирікає на самотність і спогади. У них Світлана все та ж школярка, в яку він закоханий. І є надія, що вони будуть разом. Може, це не покарання, а навпаки?
