Перебираючи речі в шафі, я знайшла пакет зі стосом лляних кухонних рушників і виявила серед них білосніжну хустинку. Ажурна вишивка, мереживо. Та сама річ, при вигляді якої накриває спогадами; люди зітхають, притискають її до грудей, нюхають або просто сумно посміхаються. Ну, і плачуть, буває.
У мене вишита хустинка теж викликала зітхання, але скоріше — зітхання полегшення. Я стиснула її і тихо промовила: «Дякую Тобі, Господи».
Я добре пам’ятаю той літній день. Прокинулася о сьомій, пробіглася біля дому в парку, і я помчала у справах. До середини дня я встигла побувати в трьох місцях, відвідала бабусю в лікарні, і ще вистачило сил поїхати на ярмарок-розпродаж. Я пройшла всі ряди, мене цікавили нічні сорочки, вишиті рушники та фартухи для кухні.
Особливе задоволення приносило розглядати, приміряти, прицінюватися. Серед лляних серветок я й помітила гарну вишиту хустинку.
– Остання залишилася. Всі розібрали. Ось у театр з нею, наприклад, піти – як гарно, – зауважила мені продавчиня.
Я потягнулася за гаманцем і, не втримавшись, пояснила:
– Якраз під весільну сукню.
– Виходите заміж? – посміхнулася вона.
– Так, – у мене все було написано на обличчі. Я прямо відчувала, що сяю.
– Вітаю. Щастя вам!
Так-так-так, я виходжу заміж, люди, мої дорогі, милі люди!
Я готова обійняти весь світ і всім розповісти, що це станеться вже через три тижні!
Усі головні складнощі позаду: сукня куплена, зал у кафе заброньовано, гості запрошені, тамада знайдено, куплено вінчальні ікони та свічки.
Залишилися приємні дрібниці. Такі як дзвінки Кості: «А ти хотіла кремові троянди? Є рожеві, я не зрозумів, чи будуть до нашої дати кремові, подзвони сама, напевно… А якщо все-таки з Харкова приїде тітка з племінницею, то треба їх буде кудись влаштувати».
Я прокидалася щоранку і з вдячністю дивилася на ікону Христа, що висіла навпроти мого ліжка:
– Господи, дякую Тобі! Як же я щаслива!
…Через два дні Костя несподівано заїхав до мене ввечері в якомусь сум’ятті, не такий, як завжди. «Ні, це не передвесільне», – подумала я, і серце стиснулося.
– Лера, тут такі справи… Анна потрапила в аварію. Машину занесло на зустрічну смугу… Подруга була за кермом – вона не вижила. Анна зараз у лікарні, подзвонила мені, я вчора і сьогодні був у неї…
Анна – колишня дівчина Кості, вони розійшлися рік тому, і важко – як я зрозуміла. Ініціатива виходила від Анни, вони розлучалися, потім поверталися одне до одного, поки дівчина остаточно не поставила крапку. І обоє зітхнули: нарешті все вирішилося, вони стали чужими одне одному, залишилася проста звичка.
Костя ще щось розповідав, але я вже майже не чула. Всередині мене все кипіло, я ледь не закричала: «Так, Анна потрапила в аварію, але ми з тобою тут до чого?! І з чого вона тобі зателефонувала?! Вона ж не одна на світі? У неї є батьки, друзі, Костя – це минуле, у нього своє життя, він одружується, йому зараз треба думати про весілля!»
Костя ніби читав мої думки.
– Анну будуть оперувати, ногу буквально по частинах зібрали, попереду кілька операцій. Її матір я бачив – вона не в собі, сидить, плаче… Батько у них пішов з життя, треба хоч якось допомогти… – він винувато дивився на мене.
На моєму обличчі все було написано. Я важко видихнула і постаралася говорити м’якше:
– Але, Костю, у Анни ж є… й інші друзі… І взагалі, слава Богу, вона жива.
– Ну так, просто так вийшло, що я перший відреагував, допоміг замовити штифти, з’їздив, оплатив. Ні, гроші в них є, не хвилюйся.
– Які штифти?! Костя, тобі зараз треба думати не про це, – не витримала я. – Вони й надалі будуть тебе використовувати!
Знайшли надійного… Що, більше ні в кого з її друзів немає машини?! Тільки ти один на світі?
– Лера, – обличчя коханого стало кам’яним. – Людина потрапила в біду. І до мене звернулися по допомогу. Якщо ти цього не розумієш, це твої проблеми…
Коротше кажучи, того вечора ми посварилися, у мене не витримали нерви, я розплакалася і зачинилася у ванній. Костя поїхав. Наступного дня він приїхав із квітами, ми помирилися, і я, проковтнувши образу, вирішила поїхати до лікарні до Анни разом із ним. Нехай бачить: ось його наречена.
Я вмовляла себе: розбиту вазу не склеїти, те, що було між ними, – минуло, не можна увійти в одну річку двічі, вони тепер просто друзі… Але серце нило від ревнощів.
Побачивши Анну, я несподівано заспокоїлася – її вигляд мене підбадьорив. Поголена перев’язана голова, синці на руках, і бинти, бинти…
Таку можна тільки жаліти. Ми недовго пробули у неї, Костя відзвітував щодо цих штифтів і ліків. На тумбочці у Анни стояли два букети – троянди та лілії.
– Троянди якось швидко зів’яли, а ось твої лілії, дивись, як розпустилися.
Мене знову ніби обпекло всередині. «Та годі тобі, просто він привіз хворій дівчині квіти», – переконала я себе, щосили стримуючи емоції.
До весілля залишалося дванадцять днів, коли до мене ввалився Костя – якийсь зовсім невпізнанний – і чужим голосом сказав, що весілля треба відкласти.
– Що-о-о? Ти з глузду з’їхав?! А гості? А оренда кафе? Та як можна відкладати?! Та ти чого?!
У мене була істерика. Я розуміла: ні, це не просто так, якщо зараз він не погодиться не переносити весілля, то щось буде… щось страшне, ні, ні, ні в якому разі я не повинна цього допустити! Господи, що люди скажуть? Мої рідні, подружки, всі мої?
Через чотири роки я здригаюся від думки, що було б, якби тоді Костя здався, і у нього не вистачило б рішучості відмовити мені.
Але Костя був надзвичайно впертим.
Весілля відклали. І я розуміла, що це – кінець. Його взагалі не буде.
Ще через три дні ми зустрілися з Костею на нейтральній території – до мене додому він їхати не захотів.
– Я не знаю, як тобі це сказати, скажу все прямо – так буде краще. Я заплутався. Анна завжди так багато для мене значила, я вважав, що навіть найміцніша любов може зноситися, ми розлучилися, так… але Анна змінилася, я багато чого зрозумів, і вона багато чого зрозуміла.
– Та вона тебе використовує! І ти їй віриш?!
У мене знову почалася істерика… Я не пам’ятаю, як потрапила додому, як батьки давали мені валокордин.
…Весільну сукню моя найкраща подруга продала комусь через інтернет. Рідним усе пояснили. Я була жертвою, невинно постраждалою, але мені було б легше жити, якби батьки пояснили всім, що ми з Костею просто розійшлися.
Саме розійшлися, а не він мене кинув. Навіть якби так було насправді! Але мене кинули, кинули перед самим весіллям! Господи, та за що?!
Я пам’ятаю той період. Мені здавалося, що хочеться зникнути зі звичного життя, поїхати кудись далеко, почати все заново, щоб ніхто не задавав питань і не нагадував про те, що сталося.
Мені хотілося саме зникнути – щоб мене не стало, щоб всі про мене забули… Кинути б речі в сумку і поїхати за океан – працювати офіціанткою в кафе. Щоб ніхто не знав, звідки ти, не задавав ніяких питань…
У мене стався нервовий зрив, депресія, мені навіть довелося звернутися до психіатра. Я майже не спілкувалася ні з батьками, ні з сестрою, ні з друзями.
Лише одного разу я виплакалася найкращій подрузі, але легше мені не стало. Я ображалася на долю і на Бога.
Я тупо ковтала виписані лікарем антидепресанти і якийсь час жила за інерцією. Поступово стало легше.
Батьки запропонували мені поїхати в автобусний тур Європою – розвіятися, відновити сили. Я погодилася, хоча, правду кажучи, більше заради того, щоб хоч на три тижні зникнути з поля зору рідних і сусідів.
Не те щоб я була в захваті від поїздки, ні, просто це була зміна вражень – і ніхто тебе не чіпає і не дивиться співчутливо: «Бідна, покинута прямо перед весіллям».
Незабаром я почала помічати, що один хлопець з нашої групи, Андрій, якось особливо до мене уважний, завжди з посмішкою щось запитає, підійде непомітно: «Давайте я вас сфотографую», в готелі за сніданком шукає мене очима, завжди уважний – словом, залицяється, але ненав’язливо.
Ми були у Венеції, і раптом у якийсь момент мені стало тужно й сумно, і я залишилася в готелі, не пішла на екскурсію.
Андрій турботливо розпитав, що зі мною, чи не потрібна мені допомога лікаря. Я подякувала й відмовилася.
Вранці, коли ми виїжджали з Венеції, я виявила в автобусі на своєму місці маленький букетик білих квітів (не знаю, як вони називаються, але вони були чудові) і пакуночок, у якому був яскравий красивий кулон на шнурку.
Коли випала нагода, я підійшла до Андрія і подякувала йому.
– Особливо дякую за підвіску. Ви справді вгадали мій смак.
– Це венеціанське скло. Я подумав, що воно так пасує до вашого сарафана.
… Я повернулася до Львова іншою, мені знову захотілося жити. Через пів року я вийшла заміж за Андрія. Не тільки я, але й мої батьки, близькі друзі були вражені тим, наскільки ми підходимо одне одному. Дві половинки.
З Костею все було інакше, було багато суперечок. «Ну так, гострі кути є у всіх, треба вчитися їх згладжувати», – переконувала я себе. З Андрієм я зрозуміла, що таке справжнє розуміння.
Нашій родині чотири роки, доньці – три. Про Костю я дізналася від спільних знайомих, що він одружився з Анною. А не так давно я знайшла його в соцмережах.
Спеціально зайшла подивитися їхні фото. Ну треба ж – і в них донька! І щасливі обличчя.
Я кладу весільну хустинку в комод. У суботу ми підемо з Андрієм до театру. Мабуть, цю хустинку я візьму з собою.
