Я з чоловіком жила мирно, можна навіть сказати в гармонії. Хоч у наших стосунках майже не було сварок, я вже давно не відчувала колишнього умиротворення та задоволення життям.
Чоловік все частіше йшов на довгу рибалку і взагалі мало спілкувався з дружиною. І щоразу, коли я опускалася у вир роздумів, на допомогу приходила моя подруга. Точніше, я приходила до неї по допомогу.
Подруга завжди вміла правильно розставити пріоритети та показати реальну картину. Вона запевняла мене, що з чоловіком мені дуже пощастило. Що він роботящий, скромний і що ніколи не відмовляє у допомозі дітям.
А це багато чого варте. Будь-яка жінка захотіла б бути на моєму місці. Тоді я починала дивитись на ситуацію під іншим кутом і все здавалося не таким сумним. Однак удома тривожні думки поверталися і знову не давали спокою.
До того ж чоловік продовжував затримуватися то тут, то там. Наче він не хотів бути вдома. Якось на день, який ми планували провести удвох, він знову зібрався на рибалку.
Попри мої вмовляння та нагадування про домашні справи, той все одно натягнув свою улюблену футболку з логотипом Супермена, взяв вудки і вийшов із дому. Я була спантеличена і не хотіла сидіти вдома одна.
Тому я, не зателефонувавши заздалегідь, вирушила до подруги. Та майже завжди була вдома і ніколи не була проти компанії. На свій подив, я виявила, що двері її квартири були не зачинені.
Побоюючись найгіршого, я увійшла й обережно озирнулася. На столі у вітальні стояли келихи та коробка цукерок, грала приглушена музика. У цей момент, поправляючи халат, подруга вибігла зі спальні.
Я пояснила їй, як змогла зайти, та вибачилася за незапланований візит. Я вже збиралася виходити, як раптом помітила знайомий пошарпаний логотип, а потім і футболку, яка недбало валялася під дверима спальні.
Тут же я помітила й вудки у кутку. Ті самі, що чоловік завжди носить із собою, але нічого не сказала. Я попрощалася і пішла додому. З того часу минув рік. Я так нічого нікому не розповіла.
Визнати перед усіма, що чоловік зраджує з подругою, означало розлучення. А я боялася залишитись одна. До того ж мені не хотілося руйнувати те, що ми будували разом стільки років.
Тож після з’ясування правди поїхала на місяць до дочки, щоб заспокоїтись і змиритися. Чоловік помітив зміни у моїй поведінці але не прийняв це на свій рахунок.
Згодом він залишив «рибалку», але це не додало теплоти у наших стосунках. Мені було вже байдуже, з ким він та чому. Головне, що він знаходився поряд і міг допомогти у разі чого. Головне, що я не одна.
