Олександра мала яскраву зовнішність фатальної красуні і з юності легко підкорювала чоловічі серця.
Здавалося, щастя призначене їй самою долею. Але доля ця виявилася недоброю, і Олександра стала жертвою бурхливого швидкоплинного роману з одруженим ловеласом і залишилася одна з дитиною на руках, не закінчивши навіть третій курс медичного інституту.
Виплакавши належну кількість сліз, зібрала волю в кулак і після річної перерви повернулася до навчання. Серце її озлобилося і залишалося ніжним тільки по відношенню до крихітної донечки.
Подолавши всі труднощі, вона закінчила ВНЗ і вирушила на роботу в невелике провінційне містечко. Тут за програмою підтримки молодих фахівців їй надали будинок і машину.
На новому місці чекав приємний сюрприз – у містечку вже влаштувалися її однокурсники Владислав і Ніна Веригіни, з якими Олександра починала навчання в інституті.
Ніночка сиділа вдома з двійнятами, а Влад уже завідував хірургічним відділенням. Веригіни радо прийняли Олександру, допомогли облаштуватися. Усі троє, охоплені спогадами про роки навчання, поринули в атмосферу студентського братства.
Владислав з радістю прийняв нову колегу у своє відділення, допоміг швидко включитися в роботу. Ніна часто зазивала Олександру в гості разом із донькою, годувала обідами, залишала в себе Тетянку, коли в мами були нічні чергування.
Але одного разу, коли вона сиділа у Веригіних у теплій сімейній атмосфері, у душі Олександри щось перевернулося. Ніночка вийшла в спальню, звідки почулося кректання одного з малюків. Влад пішов за нею, і в прочинені двері Олександра побачила, як він обійняв дружину ззаду, покрив поцілунками її шию. Ніна повернула голову, прикривши очі, поцілувала його. Потім, немов схаменувшись, щось шепнула йому, зробивши суворе обличчя, але очі її світилися щастям і любов’ю.
Олександра уявила, з яким нетерпінням вони чекають, коли вона доп’є свій чай і забереться геть.
“Прокляті удавальники, – подумала з ненавистю. – З жалю прихистили “бідну родичку”!”
Балом тут правила не вона, фатальна жінка, краса якої розквітла з роками ще більше, а ця непричесана, розповніла простачка в домашньому халаті з плямою на грудях від молока, що просочилося. Замість подяки до цих людей у серці Олександри зріла чорна заздрість і патологічне бажання зруйнувати їхнє солодкаве щастя, спалити дотла цей їхній “пряниковий будиночок”.
“Ні, жаліти мене не треба. Прийде час, і ця курка жалітиме себе”, – обіцяла вона невідомо кому дорогою додому, ковтаючи злі сльози.
Ніна намагалася сама справлятися з малюками і домашнім господарством, щадила чоловіка, розуміючи, яка відповідальність лежить на ньому на роботі, як додають навантаження нічні чергування. Але настала межа її втоми, і вона вирішила з’їздити з дітьми на кілька днів до батьків, які жили в обласному центрі. Вона мріяла відіспатися, відпочити, побути з близькими.
Владислав телефонував щовечора, і вони подовгу розмовляли, поки двійнята спали. Він уже готував машину до поїздки за сім’єю, коли Ніна зателефонувала і сказала хрипким голосом:
– Владику, не приїжджай, ми тут усі підхопили якийсь вірус. Перечекаємо, коли в малюків спаде температура.
У наступні дні чоловік майже не дзвонив. Коли дзвонила Ніна, намагався швидко закінчити розмову, пояснюючи це зайнятістю або втомою.
Діти одужали, Ніна засобиралася додому, але Влад повідомив, що з машиною якісь неполадки, і повернення знову відклалося.
Через кілька днів Ніна занепокоїлася. Вона не витримала, зібрала дітей, і батьки Ніни повезли їх додому. Всю дорогу її не відпускало важке передчуття якоїсь великої біди. Телефон чоловіка відповідав лише довгими гудками.
“Останнім часом у нього часто піднімався тиск, – думала вона. – Чи щось на роботі? Він так болісно переживає, коли не вдається врятувати навіть найбезнадійнішого пацієнта”.
Уява підказувала ще багато різних бід і неприємностей, але справжню причину вона не могла собі навіть уявити.
Не заставши Владислава вдома, Ніна пішла в лікарню. В ординаторській сидів колега чоловіка, літній лікар, спокійний і флегматичний, який дивився на схвильовану Ніну зі співчуттям і з печаткою філософського ставлення до життя на обличчі. Її поява, мабуть, перервала розмову Петра Васильовича із сестрою-господинею, яка розвішувала в шафі випрасувані халати.
Варвара Михайлівна пропрацювала у відділенні понад сорок років і тримала в страху всіх – від санітарок до лікарів.
– Петре Васильовичу, Владислав в операційній? – запитала Ніна.
Лікар закашлявся, почав шукати в столі якісь папери і, не дивлячись на неї, говорити, що Владислав хотів зайнятися машиною, здається, в автосервісі, але точно він не знає.
– Ви, Ніночко, не хвилюйтеся. Прийде. Ідіть додому, займайтеся дітьми. Нікуди він не дінеться. До речі, як ви з’їздили? – спробував змінити тему Петро Васильович.
Тут у розмову втрутилася Варвара Михайлівна:
– Петре, ну що викручуватися? У відьми він цієї, в Олександри. Пригріли змію… Ідіть, Ніно, і плюньте їй у пику безсоромну. А його за шкірку і додому. Такий чоловік позитивний. Хто б подумав! Від такої дружини…
Вона ще щось говорила, але Ніна не чула. У неї підкосилися ноги, Петро Васильович ледь встиг підхопити й поклав на диван.
Прийшовши до тями від різкого запаху нашатирю, вона почула голос лікаря:
– Варю, хіба так можна? Треба машину організувати, відвезти її додому. Варю, ти з’їзди й побудь із нею. Там діти все-таки.
– Не треба, спасибі, мене внизу тато чекає в машині, – ледве чутно промовила Ніна.
Вона трохи прийшла до тями. Вірити почутому не хотілося. Ніна попросила батька зупинитися біля будинку, де жила Олександра. Двері відчинила вона сама.
Розлучниця була чудова. Хвилясте чорне волосся каскадом спадало на плечі, злегка прикриті мереживним пеньюаром. Зелені очі виблискували переможним вогнем, пухкі коралові губи скривилися в зверхній усмішці. Ніна, не кажучи ні слова, відсунула господиню і пройшла до кімнати, де, загорнувшись у рушник і опустивши голову, ховався Владислав.
Стримуючи сльози, тремтячим голосом Ніна звернулася до нього:
– Якщо ти просто зараз підеш зі мною, то нам ще можна буде про щось говорити. Якщо ні, то навіть не намагайся до мене підійти.
Чоловік мовчав, так і не піднімаючи очей. Після недовгого безрезультатного очікування Ніна залишила ненависний будинок. На порозі вона обернулася і, дивлячись в тріумфальні очі Олександри, сказала:
– Будьте ви обидва прокляті!
Вона вимовила цю фразу – і сама здригнулася від незрозумілого руху повітря, що супроводжувало її слова, немов вихор пронісся квартирою і зметнув пишну шевелюру господині. Вираз торжества на обличчі Олександри змінився здивуванням і переляком.
Ніна поїхала наступного дня.
Наступні два роки вона жила з батьками в рідному місті. Двійнята Марійка і Сергій підростали, так і не впізнавши батька. На всі спроби зустрітися з Ніною і дітьми він отримував односкладову відповідь:
– Ваш час минув.
Ніна знайшла роботу, дітей відвела до дитячого садочка, хоч для цього і довелося відвідати місто, пов’язане з драмою всього її життя – після закінчення відпустки по догляду за дітьми треба було звільнитися і забрати документи.
Там вона дізналася, що з Олександрою Владислав був недовго. Він почав вживати, вже знятий з посади завідувача, не оперує, працює в поліклініці на прийомі.
Затихлий біль знову повернувся гострою жалістю і любов’ю, але прощення в її серці, як і раніше, не було.
Життя йшло своєю чергою. Діти радували успіхами. Ніна завідувала дитячою поліклінікою. Затьмарювала життя лише втрата батька – інфаркт забрав його від дружини, доньки й улюблених онуків.
Одного разу у вихідний до неї завітав несподіваний гість – Петро Васильович, постарілий, посивілий, але все з тим же філософським ставленням до життя. Він розповів, як і чим живе лікарня, запитав Ніну про роботу, поговорили про те, що труднощі в медицині скрізь однакові.
– Петре Васильовичу, але ви ж вирішили відвідати мене не для того, щоб обговорити проблеми медицини. Розповідайте, – Ніна допомогла лікарю перейти до суті.
Петро Васильович вболівав душею за свого колегу, який згорнув колись із правильного шляху, втратив сім’ю і тепер не зміг знайти твердого ґрунту під ногами.
– Я вас ні в чому не переконую, Ніно. Можу тільки сказати, що всі ці роки Владислав страждав і сповна розплатився за свою фатальну помилку. Коли він кинув Олександру, вона підставила його в історії зі зникненням нар… речовин. Він ледь уникнув кримінальної відповідальності, але втратив не тільки посаду завідувача.
Олександра зайняла його місце і не дала йому можливості працювати в стаціонарі під її керівництвом. Зараз він переживає наслідки важкого інсульту і потребує догляду. Простіше кажучи, він гине.
Після зустрічі з Петром Васильовичем, Ніна не спала всю ніч. Згадалося все. І добре, і погане. Минуле оцінювалося вже не так однозначно. Ніна звинувачувала і себе, сумнівалася, чи правильно тоді вчинила. Категоричність молодості, образа за зганьблене кохання, розтоптана довіра – все це застилало очі й не давало тверезо оцінити масштаб того, що сталося.
“Як ми могли б прожити ці роки, якби я пробачила його тоді? Але ж ми так і не розлучилися. Значить, це було не потрібно ні мені, ні йому”, – думала Ніна і уявляла, яким би він міг бути чоловіком і батьком.
Згадувала, як він дбав про неї на кожному кроці, коли вона носила свій величезний живіт, як Влад біг до ліжечка подивитись на малечу, коли приходив з роботи. Сльози текли по щоках, і стискалося серце. Але найбільше мучив спогад про ту фатальну фразу, яку вона, йдучи, кинула коханцям, коли Влад не відповів на її заклик і не повернувся додому з повинною головою.
Ніна забрала чоловіка до себе. Стан його був небезнадійним. Постійне спостереження домашнього лікаря, догляд, а головне – люблячі руки робили свою справу, і незабаром Владислав піднявся і навіть зміг повернутися до роботи.
В ортопедичній клініці він консультував пацієнтів і допомагав підібрати потрібні ортези. Дивно, що діти сприйняли батька так, немов він завжди був із ними і лише на деякий час їхав у справах.
Після всіх випробувань вони все-таки знайшли щастя і ніколи не згадували про минуле.
Але минуле знайшло їх саме.
Це сталося недільного ранку. На несподіваний дзвінок у двері вийшов Сергій, який підріс. Після неголосних переговорів він із розгубленим обличчям зазирнув у спальню батьків і сказав:
– Мамо, там тебе питає якась божевільна. Вона запитала, чи тут ти живеш. Я сказав, що ти моя мама. Вона завила і щось бубонить про якийсь бумеранг, але абсолютно точно стверджує, що тільки ти можеш їй допомогти. Я про всяк випадок її у квартиру не пустив. Вона там, на сходовій клітці.
– Бумеранг? – перепитала Ніна, і вони тривожно переглянулися з Владом.
– Так, Вона кілька разів повторила це слово. А ще вона сказала, щось на кшталт “Як схожий на батька”. Загалом, я не зрозумів нічого. Бумеранг схожий на батька? Мабуть, вона приїхала з Африки, привезла бумеранг, у нього є батько, він на нього схожий, тільки він хворий, і ти, мабуть, можеш його вилікувати.
– Сергію, досить кепкувати. Із людиною справді щось не так. Зараз розберемося, – сказала Ніна, надягаючи халат.
– Мамо, ти одна до неї не ходи. Я з тобою.
– Ні, Сергію, з мамою піду я, – втрутився Владислав.
– Так. Ніхто нікуди не йде. Я піду одна, здається, я знаю, хто це, – рішуче відкинула допомогу Ніна.
У змарнілій і постарілій жінці, що впала до її ніг, вона насилу впізнала Олександру.
– Ніно, пробач мені. Я знаю, це твоє прокляття. Відпусти мені мій гріх. Пробач не заради мене, заради моєї дочки. Вона в реанімації. Залишиться дитина сиротою. Моя Тетянка…
– Ти кажи нормально, що з нею сталося? У мене є зв’язки в обласній лікарні. Я можу допомогти більше, ніж дати прощення на словах.
– Ні, Ніно, більше ти не зможеш. Її кинув чоловік. Пішов до іншої. Дитині немає й року. Вона так страждає, отруїлася. Я їздила до бабки, яка знімає змови. Вона сказала, що на мені гріх і образа якоїсь жінки. Ніно, врятуй мою доньку!
– Господь із тобою, Олександро. Я давно пробачила. У моєму серці немає зла. Тетяна видужає, і все в неї буде добре.
Жінка опустивши голову попленталася по сходам в надії ,що слова Ніни врятують її доньку. Мабуть тільки зараз, коли Олександру наздогнав бумеранг вона зрозуміла як вчинила, багато років тому…
