Моя проблема – сестра і її сімейка, яка мені вже порядком набридла. Розумієте, немає у них якогось нормального відношення до особистих кордонів.
Ми з сестрою народилися і виросли в селі. Я свого часу переїхала в одне місто, потім в інше. Вийшла заміж, народила сина. Переїхала до столиці. Розлучилася.
А вона так і залишилася на тому ж місці. Там і заміж вийшла, теж народила дитину, чарівну дівчинку. Але живе вона тепер зі свекрухою, вдома у батьків чоловіка. Самі розумієте, яке це.
Ми з чоловіком розлучилися друзями. Він залишив мені пристойну однокімнатну квартиру в хорошому районі. Зараз ось допомагає нам з сином грошима.
Більшу частину коштів, наприклад, на ремонт, я отримала саме від нього. Та й взагалі, якщо чесно, я на нього зла не тримаю. Дорослі люди, розуміти треба.
Але ось, як виявилося, не всі дорослішають однаково. Деякий час назад сестра з чоловіком взяла моду приїжджати в столицю, подивитися як живуть місцеві. Купити там чогось ну і таке інше. А ночувати, звичайно ж, все сімейство залишалося у мене.
Повторюся, квартира хоч і велика, але кімната-то одна. Попередні власники чомусь її так переробили.
І ось уявіть. Я лежу на ліжку, син спить у своєму ліжечку, а родичі мої розташувалися на розкладачках. Бог їх знає, де вони їх знайшли. Ну як в дев’яностих було, пам’ятаєте? Вони навіть у другій приїзд залишили ці самі розкладачки у мене в коморі. «На майбутнє», – кажуть. Дуже, блін, мило.
І в перший раз, коли вони приїхали, все було ще так-сяк. Привезли продуктів, всякої нісенітниці з села.
Попросили мене зв’язатися з якимись родичами по відеочату. Я їх взагалі не пам’ятаю, бачилися ми, коли я ще під стіл пішки ходила. Навіщо воно мені? Ну да ладно, для «галочки» і в якості ностальгії погодилася і на це.
Але далі вони приїжджали вже з порожніми руками. Без нічого, так би мовити. А купувати продукти повинна я. І справа тут не в грошах, а в принципі.
Добре хоч сестра все готувала і мила посуд. Сільське життя її цього добре навчило. Але, вибачте, це ж не готель. Я ж грошей не беру, так хоч продуктами закупіться. А свояк ще й харчами перебирає. М’яса йому, бачте, хочеться.
Одного разу сестра мене покликала на розмову. Довго жалілася і вибачалася за часті приїзди. Але, каже, доводиться хоч на пару днів з’їжджати від свекрухи, інакше можна реально збожеволіти. Постійні накази, купа роботи, ставлення як до прислуги. А тут велике місто, нові емоції. Краса, коротше.
Хоч ми і говорили відкрито, але свою таємницю я їй не розповіла. Справа в тому, що її чоловік дуже, ДУЖЕ схожий на мого колишнього. Тільки зовні. Сам він хамуватий селюк і мамин синочок. Однак навіть такий стан справ мені не до душі. Особливо коли прокидаєшся вранці, а вони вже давно на ногах. І не розумієш спросоння, що відбувається: чому Слава знову в моїй квартирі, та ще й в сімейках.
Загалом, недавно перед їх черговим приїздом я сестрі відмовила. Ну як, просто запропонувала їм зупинитися в готелі. Так крик у слухавці стояв хвилину. Але я стояла на своєму.
Через годину і мама подзвонила, все з тією ж претензією. Ось кого вона виростила і виховала і так далі. Тільки ось виховало мене місто, і я стала трошки жорсткіше, ніж була колись.
Не розумію, як можна бути такими? Я до них з усією душею, навіть хороший варіант готелю знайшла. Недорого і з комфортом. Навіщо саме до мене лізти?
А якщо грошей немає, то і сидіть всі в своєму селі, бикам хвости крутіть. Я ж не винна, що досягла кращого життя. У село до них не прошуся, повітрям подихати. Одним словом, родичі – непрохані гості!
