Вперше Василеві було ніяково перед своєю матір’ю. Він переконував себе – хіба чогось особливого він просить? Лише – продати старий будинок у селі. Села нині пустіють одне за одним. Молодята не хочуть там жити. Недужих дідусів і бабусь рідня рано чи пізно забирає до міста, а у матері питання житла давно вирішене – має квартиру. То навіщо їй ще й будинок? А гроші зараз потрібні.
— Мам, ну допоможи…
– Чим? — спитала вона уривчасто.
Вони сиділи в кухні, чай давно випили, на столі стояли порожні чашки. Мати розгладжувала долонею клейонку.
— Борги за тебе виплатити? Я сама весь вік, не займаючи, жила і тебе так навчала. І що це у вас із Надією за шлюб був – не встигли дитину народити та розбіглися…
– Ти ж сама бачиш, і мені скільки разів говорила – що Даринка матері не потрібна. Щовечора одне й те саме. Надія закине доньку подружці, а сама на… на свої гулянки.
— Стривай, я не зрозуміла… Ти через Дарину хвилюєшся чи твоя… нова… проти, що в тебе із зарплати аліменти утримували?
— А Інна тут до чого? Мені адвокат треба… Ти знаєш, скільки вони зараз беруть? З глузду з’їхати можна… А скільки твій будинок коштує – з грубкою та колонкою на вулиці? Добре, якщо його ще вдасться продати, і грошей вистачить… Ти розумієш, що лише адвокат зможе Даринку відсудити у матері? Дочку виховуватиму сам. До тебе привозитиму хоч щотижня.
– А що Інна? Вона такій перспективі радіє? Чи не проти чуже дитя ростити?
– Ні, звичайно. Вона ж із самого початку знала про Даринку і я часто казав, що хочу взяти доньку до себе.
– Ось, – мати підняла палець, – у цьому й річ. Йдеться про твою доньку, а потім з’явиться своя дитина, і почнеться у вас у сім’ї поділ на «твої», «мої», «наші». Не буде Інна до чужої дівчинки ставитись як до рідної.
— Та ну… Може, ти хоч подумаєш? Мам, пообіцяй, що подумаєш…
– Ні.
І стільки непохитності було в цьому «ні», що Василь зрозумів – умовляти марно.
— Я, мабуть, надто довго няньчилась з тобою як з маленьким. Намагалася підставити плече, ти особливих труднощів у житті й не знав, а тепер я говорю: «Вирішуй свою проблему сам. Якщо гроші потрібні – ось прямо край – зароби».
— Гаразд, – Василь підвівся. – Але, якщо в мене нічого не вийде, навряд чи ти свою онучку єдину ще хоч раз побачиш. І навіть якщо я її заберу – і тоді… До біса… Краще ніякої бабусі, ніж така…
Після того, як син пішов, Алевтина Анатоліївна ще довго не могла заспокоїтись. До світанку перебирала своє життя, згадувала епізод за епізодом. Сама вона, одного за одним, народила трьох синів. На той час шлюб здавався їй таким міцним.
Але до того часу, коли молодшому, Василю, виповнилося три, чоловік завів собі подругу – і пішов із сім’ї. Та, інша, була молодою і гарною, особливо в порівнянні з замученою Алевтиною. Добре хоч чоловік не став ділити їхню тісну «хрущовку». Пішов по-джентльменськи, з валізою.
Ні на хвилину у Алевтини не майнула тоді думка – віддати своїх хлопців до інтернату, і брати їх на вихідні. Вона виховувала синів сама. Звичайно, доводилося удесятеро важче, ніж раніше. Алевтина підробляла, мила під’їзди. Влітку, у відпустці, влаштовувалась посудомийкою у табір, де були хлопці.
А вечорами у неї була одна думка – дістатися до ліжка і впасти. Які тут пошуки нових «штанів»! Спитай її – «що таке жіноче щастя?» Алевтина відповіла б, не замислюючись: «Це коли діти здорові, і в них все добре». Сім’я – хай навіть без чоловіка – завжди була для неї найдорожчим у світі.
Сама ж Алевтина виросла у дитбудинку. І так мріяла на той час, щоб добра нянечка чи вихователька погладила її зайвий раз по голові… Напевно, тому вона так і розбавила молодшого сина Василя, але навіть якщо вона його погано виховала, все одно не допустить, щоб Даринка опинилася у сиротинці.
— Ти з глузду з’їхала? – Заспана Галина стояла у дверях. – Дванадцята година ночі…
Ні, якби Надія, подруга шкільних років, заявилася до неї в цей час одна, Галину це розсердило б, але не здивувало анітрохи. Це було у стилі Надії. Вона могла, підхопивши нового кавалера, піти з ним уночі на пляж, а потім, сидячи на лікарняному, і відчайдушно кашляючи в трубку, пояснювати Галі від яких двох слів, на її думку, походить назва хвороби «трахеобронхіт». Але цього разу поряд з матір’ю стояла насуплена чотирирічна Дарина, якій давно вже треба було б бути в ліжку.
— Ти мати чи зозуля? – не витримала Галина.
– Востаннє! У мене, може, доля вирішується… Вадик мене кличе на турбазу, ну, знаєш, де ресторан «Млин». Я завтра повернуся, надвечір. Завтра неділя, тобі на роботу не треба. Даринка буде тихо сидіти, увімкнеш їй мультики – і все. Роби, що хочеш.
В іншій ситуації Галина послала б подругу куди подалі, але їй стало шкода Даринку – поспіхом одягнуту, мабуть, голодну. Їй треба дати хоча б теплого молока з печивом і покласти спати.
— Ходімо, чудо моє…
Як тільки Дарина переступила поріг – Галина зачинила двері перед обличчям Надії… Веселощі на турбазі тривали цілих три дні. Увечері у вівторок Надія, намагаючись надати обличчю винуватого виразу, знову стояла біля квартири Галини, але марно вона натискала кнопку дзвінка, їй ніхто не відкрив. Що, подруга разом із дівчинкою пішла гуляти? Дивно, вже надто пізно…
Тут Надія згадала, що телефон у неї вимкнений. Вона не хотіла весь цей час чути закиди Галини, та її вимоги повернутися за донькою. Тепер, закусивши губу, вона ввімкнула мобільний і побачила сотню пропущених дзвінків. Вона набрала знайомий номер.
– Ви де? – спитала вона, як ні в чому не бувало.
Нехай подруга сердиться, зате який був відпочинок!
— Ти зовсім головою поїхала, мамо моя?! – Довелося відставити телефон від вуха, тому що Галина перейшла на крик. – У відрядженні я! До останньої хвилини на тебе чекала, а Даринка – у твоєї свекрухи. І не здумай мені ще колись її привести.
Надія терпіти не могла Алевтину Анатоліївну. Хоча мати Василя ніколи не повчала її, не робила зауважень. Надія просто нутром відчувала – не схвалює, але змінюватися, щоб сподобатися свекрусі, тепер уже колишній, вона не збиралася. Добре б Алевтина і зараз не затіяла скандал, вдалося швидко зібрати Дарину і піти, але очікування Надії не справдилися.
І цілковитою несподіванкою для неї стала присутність у квартирі Алевтини Анатоліївни двох незнайомих жінок. Причому, це були не подружки, які зайшли попити чаю. Одна з дам холодним тоном уточнила у Надії прізвище, ім’я та по батькові, а потім представилася сама та представила свою супутницю. Обидві працювали в органах опіки.
— Ну що ж, Алевтино Анатоліївно, можете нічого не додавати. Ми всі бачили на власні очі. Такій матері віддавати дівчинку, безумовно, не можна. Поки ми помістимо Дарину до реабілітаційного центру, а потім клопотатимемо про передачу дівчинки – батьку. Немає сумніву, що суд підтримає.
І все-таки судові позови тривали досить довго. Весь цей час Алевтина Анатоліївна приїжджала до онуки до соціально-реабілітаційного центру. Поки Дарина тут, вона за неї була спокійна. Дітей тут небагато, затишні спальні, багато іграшок, вихователі, психологи… Ось тільки жити у центрі діти могли лише тимчасово.
Одних потім повертали до родини, якщо батьки бралися за розум. Іншим – пряма дорога була до сиротинця. Бабуся привозила гостинці, питала – як Даринці живеться? І сама бачила, що дівчинка почала одужувати, зник похмурий зацькований погляд, але рано чи пізно все кінчається – і Василь отримав право на виховання дочки.
Отут би й перепочити, але на серці у Алевтини Анатоліївни було неспокійно. Вона рідко була в гостях у сина – і їздити далеко, та й квартира, де влаштовувалась родина, належала невістці. Літній жінці не раз здавалося, що Василь повністю залежить від дружини і намагається догодити їй.Мати не хотіла своїми візитами ускладнювати його ще більше.
Раптом вона щось зробить не так, і Інна розсердиться. Залишалося лише сподіватися, що Дарина уживеться з батьком та мачухою. Проте не минуло й місяця, як Алевтина Анатоліївна, поливаючи квіти, побачила у вікно, як через двір йдуть дві знайомі постаті – син та маленька Даринка. У жінки затремтіли руки. Вона одразу зрозуміла – щось трапилося.
Це не просто недільний візит до бабусі у гості. Вона відчинила двері раніше, ніж у них постукали, і одразу Алевтина Анатоліївна зауважила, що виглядає мала погано. Пальто на ній брудне, шапочка надіта абияк, а щоки горять нездоровим рум’янцем.
— Це… – почала мати.
— Температура в неї, – пояснив Василь.
— І куди ж ти потяг хвору дитину? Чому не викликав лікаря? Господи, та в неї й ручки холодні. Роздягайся швидше, маленька… Василю, та що трапилося?
— Розумієш, Даринка, мабуть, від дівчат у дворі притягла вірус, а Інні хворіти не можна. Вона…ну так, ми чекаємо на дитину. Тому я… Ти ж нас завжди сама лікувала, без лікаря навіть…
Алевтина Анатоліївна дивилася на сина, і під її поглядом він опустив голову:
— Так, Інна сказала, що не може ризикувати своїм здоров’ям і здоров’ям нашої дитини. Даринка чхає на всю квартиру… А ще я думав, що борг по аліментах спишуть, коли дочка тепер у мене, але не списали – все одно доведеться платити.
– А Надія?
— То ми спершу до неї сходили. Вона каже, мовляв, якщо забрав доньку, то сам і вирішуй проблеми… Мам, якщо тобі з Даринкою буде важко, може її знову в той центр визначити, де їй сподобалося? Або на крайній випадок – до дитячого будинку. Ти ж сама там виросла, і нічого…
— Пішов геть, – тихо сказала мати.
Пізно ввечері, сидячи біля сплячої онуки, Алевтина Анатоліївна перебирала в голові, які документи треба зібрати, щоб оформити опіку над онукою. І як добре, що вона не продала будинок у селі. Будуть вони з Даринкою туди їздити на літо. Будуть там і курочки, і молоко, і ліс, і річка. Бачити, як росте внучка, чути її веселий сміх – чи не щастя?
