З чоловіком нас познайомила спільна знайома на вечірці. Мені відразу сподобався молодий товариський студент. До зустрічі з ним я раніше й не закохувалася. Жила собі в невеличкому містечку і цілими днями вчилася. Так розставила пріоритети, що стосунки були зовсім не доречними.
Батьки виховували мене в суворості й навіть думати про хлопчиків не дозволяли. Я заздрила подружкам у стосунках, але собі твердо вирішила: спочатку диплом, потім заміж. Та й, якщо чесно, не було поруч людини, з якою б мені хотілося чогось серйозного.
Формат, щоб зустрітися і розлучитися, не цікавив. Я мріяла про велику міцну сім’ю. І не хотіла витрачати час на хлопців, не готових до такої відповідальності. Зустріч із чоловіком перевернула мій світ із ніг на голову. Я вперше в житті відчула себе закоханою.
Як не дивно, ці приємні емоції не відволікали від навчання, а, навпаки, допомогли бути більш продуктивною. Тепер я ходила в університет як на свято. Намагалася підбирати гарне вбрання, робила витончений макіяж, почала носити прикраси. Подружки по кімнаті мене не впізнавали.
Я знала, що до мене в нього були й інші дівчата, але хлопець мене запевнив, що я саме та, кого він усе життя шукав. У серйозності намірів коханого я не сумнівалася. Йому без проблем вдалося сподобатися навіть моїм батькам. І вони дали своє благословення. Щастю не було меж.
Не встигла моргнути, ось ми вже й розписалися. Весілля було скромним, у колі родичів і найближчих друзів. Через рік доля потішила нас із чоловіком прекрасною новиною: я вагітна. Незабаром на світ з’явилися близнюки. Я не була готова до двох дітей одразу, але вибору не залишалося.
І чоловік намагався допомагати, як тільки міг. Купали, заколисували, няньчилися з малюками ми разом. Навіть уночі прокидалися до дітей теж удвох. Він бачив, як сильно я втомлююся. Шкодував мене і вчився бути батьком. Також брав на себе частину домашніх обов’язків.
Нарешті навчився готувати й наводити у квартирі порядки. Коли хлопчики пішли в садок, я почала помічати у стосунках із чоловіком перші тривожні дзвіночки. Ми чомусь стали менше часу проводити разом і помітно віддалилися, а коли я говорила про емоційну близькості, він виправдовувався роботою.
Повертатися додому він став пізніше. Грошей приносив менше. Я не на жарт злякалася. Невже, завів коханку? На жаль, мої страхи підтвердилися. Поки він був у душі, йому зателефонували на мобільний. Жінка розповіла про стосунки з моїм чоловіком. Виявилося, вони разом уже понад рік.
Стало дуже прикро. Ми ж так кохали одне одного. Створили сім’ю, дали життя двом новим людям. Виходить, він зрадив і мене, і дітей. Роки йшли, одну коханку замінила інша, а потім ще одна, і ще одна. Про них я не за власним бажанням дізнавалася то від знайомих, то випадково побачивши.
Терпіла через дітей. Хотіла, щоб наші хлопчики росли в повній родині. Я дуже переживала, що, якщо ми з чоловіком розлучимося, то сини, не маючи традиційної картинки сім’ї, не зможуть створити власну. З роками прийшло розуміння, що чоловік просто така людина.
Ну не може він жити спокійно з однією жінкою. Йому необхідна різноманітність. Не може він стримувати себе і берегти вірність. Я не можу сказати, що мій чоловік – погана людина. Він старався і справді дуже хотів створити сім’ю. Чомусь тягне його у бік, і нічого він із цим вдіяти не може.
Коли наші хлопчики виросли і роз’їхалися будувати своє власне життя, терпіти далі не було чого. Ми роками жили як сусіди, а не люблячі партнери. Стали зовсім чужими одне одному. І нічого від колишніх почуттів не залишилося. З розлученням вирішили не затягувати.
Без зайвої драми поділили все нажите майно навпіл. І попрощалися. І я почала звикати до свого скромного життя на самоті. Діти не хотіли мене засмучувати і про батька не говорили, але спілкувалися з ним. Знаю, що колишній чоловік намагався брати участь у їх житті.
Як міг, так і допомагав хлопчикам. Це мене тішило. Перший час мені було складно. Я не звикла до повної порожнечі в домі, але потихеньку почала наповнювати своє життя новими знайомствами і різними захопленнями. Заново пізнавала себе. Пробувала нове і наповнювала дні різноманітністю.
І ось минуло майже 12 років. Чую дзвінок у двері, на порозі стоїть мій колишній чоловік. Роки змінили його не на краще. Запитав, чи можна зайти. Я зробила нам чай. Відчувалася дика незручність. Я зовсім була не готова ось так спонтанно зустріти колишнього чоловіка без попередження.
За чашкою чаю він почав розповідати про своє життя. Ходив він від однієї жінки до іншої, а щастя так і не знайшов. Здоров’я теж підвело його. Мені здавалося, що постарів він не на 12 років, а на всі 30. Вже дуже погано виглядав. Стабільності в його житті не було ніякої.
Постійно брався за різні підробітки. Не міг довго протриматися на одному місці. І став абсолютно нещасним. Просив вибачення. Благав впустити його і почати наше життя заново. Я не знаю, що робити. Майже 12 років він жодного разу не поцікавився, як у мене справи. Мені досі боляче і важко.
Але, на жаль, розумію, що все-таки почуття до нього залишилися. Нікого іншого я покохати не змогла. Зараз йому потрібна допомога. Може, варто забути про минуле? Він же батько моїх синів. Та й не чужа людина. Йому я поки що не відповіла. Думаю. Намагаюся вирішити, як вчинити правильно.
