Із Тетяною ми разом навчалися ще в інституті. Дружили. Потім я вийшла заміж, народила дитину. Але з подругою зв’язок залишився.
Ми часто бачились. Найчастіше вона приходила в гості, адже мені потрібно було бути вдома та стежити за малюком. Потім народила другого, третього..
Тетяна не поспішала заводити родину. Чи не за кожним чаюванням вона скаржилася, що черговий роман виявився невдалим.
Потім ми познайомили її з колегою чоловіка Віктором. І я щиро раділа, коли в них стало виходити щось серйозне. Потім Тетянин кавалер пішов на більш оплачувану роботу, і подруга теж зникла з радарів.
Мій затяжний декрет начальству не припав до душі. Під надуманим приводом мене звільнили. Чоловікові було непросто тягнути на собі всі сімейні витрати, але помалу ми стали справлятися краще. Купили будинок за містом, почали господарювати. Як то кажуть, стали на ноги.
Тетяна вийшла за Віктора заміж. Вони не поспішали заводити дітей, зате жили, як то кажуть, для себе. Займалися кар’єрами, їздили до моря.
Наше спілкування майже звелося нанівець. Рідкісні повідомлення у соцмережах або телефонні розмови. Ну і в гості вона заїжджала разів зо три.
Якось ми із чоловіком задумали влаштувати пікнік. Подумали, чому б не покликати і наших давніх друзів також. Що вони там у місті постійно крутяться. В нас тут природа, свіже повітря. Є де розвернутися, відпочити. Та й погода очікувалася чудова.
Подзвонила подрузі, побалакали трохи. Запропонувала їй свій план відпочинку. Та зраділа, але сказала, що спочатку порадиться із чоловіком, а потім дасть остаточну відповідь. На тому й вирішили.
Було чути, як вона поклала телефон, але вимкнути дзвінок забула. Я потяглася до червоної заповітної кнопки, але тут у слухавці почула голос Віктора. Мабуть, він якраз зайшов на кухню. Я зволікала ще трохи і почула їхню розмову. Говорили вони про мою сім’ю.
Як виявилося, подруга в присутності Віктора називала мене “тією тупенькою з інституту, що тільки про дітей балакає завжди”. Тією самою, яка “нанароджувала і сидить у чоловіка на шиї”. А той (мій чоловік) “неотесаний мужлан оре за трьох, крім роботи ні про що й думати не сміє”, а дітки “напевно, впроголодь живуть”. Та й хата, виявляється, зовсім не хата, а розвалюха якась. І Танюша сама посоромилася б туди гостей запрошувати.
Вони ще щось балакали, але я вже не прислухалася, вимкнула телефон. І тих почутих одкровень було забагато. Чоловік стояв поряд і теж майже все чув.
Ми були шоковані. Але тут у нього задзвонив телефон. Віктор, немов ні в чому не бувало, привітався і сказав, що так, вони приїдуть на вихідні у гості. Ну що ж, приїжджайте. Чекатимемо.
Приїхали вони з якимись дешевими консервами до столу та такими ж другосортними цукерками для дітей. Чоловік з порога їм заявив:
«Ви що, так мало заробляєте, що не можете купити хороший гостинець? Ну і ну. Це що ж, нам доведеться вас власним коштом годувати? А в нас і так діти впроголодь живуть. Прийдеться відпрацьовувати. Після гуляння підете нам на ділянці допомагати. Там є чим зайнятися».
Ці двоє не могли зрозуміти, що відбувається і чому з ними так розмовляють. А тут ще я підключилася.
«А що це ви ніяк собі дітей не заведете?»
«Поки не хочемо», – сухо відповіла подруга.
«А, звичайно. Це ж тільки тупеньки та неотесані мужлани на кшталт нас дітей заводять. А така інтелігенція, як ви, просто зобов’язана жити тільки для себе, на втіху».
По очах подруги було видно, що вона зрозуміла. І Віктор теж зрозумів. Вони ще з хвилину постояли збентежено, а потім бочком-бочком і побрели на вулицю. Та й нехай провалюють. Може, і не дуже гостинно з нашого боку, зате чесно.