Мої діти невдячні і я не розумію, як так вийшло. Ми виховували їх зовсім не так. На моє свято ніхто з моїх дітей не прийшов. Зовсім ніхто. Моєму синові скоро 40, має свою сім’ю, а от моїй дочці ще й 30 немає, заміж не вийшла ще і живе зі мною.
До свята я готувалася понад тиждень – прибиралася, готувала, прикрашала дім, а дочка навіть не допомогла мені. Я запросила лише найближчих родичів – дочка, син, його дружина та донька. Я ретельно склала меню – голубці, запечене м’ясо, салати, закуски, торт. Запросила всіх за два тижні, щоб ніхто нічого не планував на день свята.
В призначений день так ніхто і не прийшов. Подзвонила синові, але він не відповідав. Я дуже засмутилася, адже залишилася одна за великим столом з купою наїдків. Замість веселого свята, плакала всю ніч. Я так старалася для своїх дітей, а вони так вчинили зі мною. Лише молодша донька втішала мене, але куди ж їй діватися, як вона живе зі мною.
Наступного дня я вирішила поїхати до сина і прямо спитати, чому він знехтував мною на моїм святом. Мені було дивно, що коли йому треба була допомога після появи онучки, то я пустила його сім’ю в квартиру, де живу. Так ми прожили понад три, поки син не купив своє власне житло. Коли я приїхала, то виявилося, що він майже два дні спав. Проспав моє свято… Як так? Така невдячність.
