Якось дивно склалося життя. Ось оглядаюся назад і не розумію, куди час збіг … Тиждень тому мені стукнуло 56, а замість святкового настрою така туга накотилася …
І в гості покликати нікого: ні друзів, ні родичів. Одна тільки матуся залишилася, ось і живемо вдвох, підтримуємо одна одну. А як і її не стане, не уявляю, що робити буду … Старенька вона у мене зовсім. Їй вже далеко за 80. Але тримається добре. Хоч здоров’я з роками не додається, але все ще може потихеньку у дворик вийти сама, і то добре.
Сама я на пенсію ще 5 років тому вийшла. А все одно працюю, інакше ні на що не вистачало б коштів. А держдопомогу оформити не виходить, якихось документів їм не вистачає постійно. Весь час за додатковими довідками відсилають. Ось і доводиться гарувати до останнього.
Як налинуть часом думки про те, на що молоді роки витратила, так серце від смутку і стиснеться … Але я не сумую. Живу заради матусі, радію, що вона зі мною. Зрештою, якщо подумати, то не така вже й тяжка наша доленька.
У деяких геть ні житла, ні рідні зовсім, ні грошей. А ми потихеньку живемо, розмірено, спокійно. Вечорами в’язати сідаємо і передачі улюблені дивимося по телевізору.
У вихідні буває влаштовуємо посиденьки з сусідами, якщо ті не зайняті, слухаємо, чого в світі діється. Одні розкажуть, як Катькин син за кордон переїхав, інші – як Маруськіна племінниця заміж вискочила. А я слухаю і ніби сама все це проживаю. Так враженнями і насичуюся.
Ясна річ, що то і діти не свої, і життя чуже. Але нема сенсу весь час сумувати про незроблене і розтрачене? Живу, як можеться. Радію, коли у інших життя краще складається. Богу молюся і дякую, що хоч скільки б бід на нас з мамою ні впало за всі роки, а він нас не покидає …
