Молода жінка Люба лежала в лікарні. Спочатку їй зробили операцію потім щось пішло не так, було невеличке запалення, і ускладнення. Тому її поки що не виписували.
Ну а куди їй поспішати? Вона на лікарняному, ясна річ, тож робота почекає. А ось у гуртожитку швейної фабрики, в якому вона проживає, її сусідка по кімнаті Люся буде тільки рада, що поки що сама, і її ненаглядний Петро може безперешкодно відвідувати її хоч до ранку.
У самої Люби шанувальника не було. Красою, як білявка Люся, вона не вирізнялася, була тихою і скромною, навіть занадто для своїх двадцяти шести. Тому й життя якось не складалося.
Люся ось вискочить заміж, а їй знову когось підселять. Погано на фабриці з житлом, не будують вони нічого, а працівники потрібні.
Про це про все і розмірковувала Люба, дивлячись на синє небо за вікном і поглядаючи на свою літню сусідку по палаті Федору Тихонівну. Та все більше спала, але коли прокидалася, вони вели неспішні бесіди, розповідали одна одній про себе.
Люба розповіла, як залишилася одна. Батьки пішли з життя, а старший брат усе їхнє майно прогуляв, розорив батьківське гніздо, і зараз відбуває термін за крадіжку.
– Одна я зовсім, тітко Федоро, – скорботно скаржилася Люба.
– А чоловіка-то немає? – запитувала та, уважно роздивляючись співрозмовницю. – І не було?
– Нема й не було. Кажу ж, одна я. Подружка єдина, і то скоро заміж вийде. А у вас є сім’я?
– А як же! – з гордістю відповіла Федора Тихонівна. – Рідні-то теж немає, а ось хлопчаки мої завжди поруч. А що трапиться, і полагодять, і пофарбують, і побілять.
І сусідка розповіла історію, від якої Люба прийшла в легке здивування.
Як виявилося, живе Федора Тихонівна в будинку на міській околиці. Будинок свій, старий, ще від батьків залишився. Чоловік пішов з життя давно, дітей їм Бог не дав. Але по доброті душевній і тому, що дуже вже, діток хотіла, стала вона частувати дворових хлопчаків.
– Напечу млинців, бувало, або пиріжків із картоплею. Усіх скличу. Біжать, стрімголов. Навколо столу сядуть чоловік п’ять-шість і навертають моє частування. Батьки ж цілими днями на роботі, завод у нас недалеко. А вони самі собі надані.
– А чоловік ваш як же? Погоджувався з такою гостинністю?
– Та як тобі сказати? Бурчав, звісно. Але хлопці-то і води натаскають повну бочку у дворі, і дрова складуть. Ось він і мирився, що важку роботу робити не потрібно.
– А зараз де ж ці хлопчаки? Повиростали, мабуть? Приходять у гості чи допомагають?
– Допомагають, а як же! – заявила Федора Тихонівна. – З дітьми приходять. А в кого старшенькі, самі прибігають. А мені радість-то яка. Все ті ж млинці завжди напоготові. У мене в лікарні були, провідували.
Люба згадала, що так, приходили до неї кілька разів відвідувачі. Але тоді їй самій до себе було, не роздивлялася вона їх.
– Адже мені небагато залишилося, донечко, – раптом поскаржилася вона. – А є в мене двоє безпритульних хлопчаків, Дмитро і Василь. Ну як безпритульних? Один із матір’ю живе, інший із батьком. Ті без продиху на заводі ґарують по дві-три зміни часом. А хлопчаки самі.
– І ви їх годуєте? – здивувалася Люба.
– Та не тільки годую. Вони й уроки в мене роблять, і помічники які! А так би вулиця їх потягнула. Ось і серце болить за них.
Дня за два після цієї розмови літній жінці повідомили, що відвідувачі до неї. До палати буквально вбігли двоє дітлахів років по десять, Дмитро і Василь, а слідом їхні батьки: ледь накульгуючи, кремезний чоловік і жінка зі змученим від роботи і від недосипу обличчям.
Люба вже вставала, тому тихесенько вийшла з палати, щоб дати їм поспілкуватися. Коли вона повернулася після їхнього відходу, Федора Тихонівна спала вже, на тумбочці лежали фрукти, пачка печива і ряжанка.
Вона дивилася на сплячу жінку і ніяк не могла зрозуміти, звідки в неї сили бралися всі ці роки підгодовувати чужу дітвору. Чи змогла б вона сама так?
І тут згадала ще про якогось Дениса-шибеника. У того обоє батьків піддавали так, що йому й на вулиці доводилося ночувати часом. Літня жінка забирала його до себе.
А батько приходив за Денисом і кричав на Федору Тихонівну, що вона своїми поблажками їм сина псує. І щоб не сміла його до дому приручати.
– А що я можу вдіяти? Він ні-ні, та й прибіжить до мене, поїсть, по дому допоможе. Того разу полицю прибив, зірвалася вона зі стіни. Підлогу підмів, у мене спина не гнулася зовсім. Я його в цей день і погодувати толком не змогла. А він сказав, що не за їжею ходить, а щоб допомогти.
Федора Тихонівна помовчала і вимовила:
– Хлопчаки набагато чутливіші, ніж деякі дорослі. Вони не жадібні, не черстві. Просто одні-однісінькі, самі собі цілими днями надані.
Люба вже готувалася до виписки, а ось її сусідка зовсім вставати перестала. І все переживала, як там дітвора без неї. Невдовзі знову відвідувач до неї завітав: молодий чоловік, симпатичний, підтягнутий, із дипломатом шкіряним. Люба хотіла піти, а Федора Тихонівна зупинила її.
– Ось, Люба, це Володенька мій, на очах, вважай, виріс. Познайомтеся.
Люба привіталася, назвала своє ім’я і вийшла. Так, симпатичний Володенька. А вона бліда, худа після хвороби. І так-то не красуня, а зараз узагалі, ноги як сірники, волосся не прибране, сірий халат бовтається на ній, як на вішалці.
Довго він просидів у Федори. Люба повернулася і вляглася з книжкою на ліжко, а боковим зором бачила, що чоловік ні-ні, та й гляне не неї. Тоді фарба приливала до обличчя. Йдучи, Володимир обійняв Федору Тихонівну, потім підійшов до Любиного ліжка і призупинився.
– Приємно було познайомитися, – сказав він. – Одужуйте, а я ще зайду.
І вийшов, Люба й слова у відповідь не встигла сказати. Прийшов через день. Любі на тумбочку сік поставив. А з Федорою Тихонівною йому й поговорити не вдалося. Спала вона після уколу. Так він і пішов, змахнувши сльозу. Просив привіт і гостинці передати.
Прокинулася жінка надвечір, від вечері відмовилася. Люба сиділа поруч із нею, тримала за руку.
– Слухай мене уважно, донечко, – сказала вона тихим голосом. – Володя нотаріусом працює, ось у його перший прихід я дарчу на тебе оформила. Паспорт твій у тумбочці взяла, ти вже вибач. Живи в моєму будинку, не великі хороми, але й не гуртожиток, а своє житло. Про одне прошу: дітлахів не кидай.
Люба не вірила своїм вухам. Вона ніби скам’яніла.
– Ну чого мовчиш, Любонько? Їх тільки троє й залишилося: Дмитро, Василь і Денис-шибеник. Нагляд потрібен, щоб вулиця не затягнула, як твого недолугого брата. Сама ж розповідала. Обіцяєш?
Люба не витримала, заплакала.
– Не кину я їх, Федоро Тихонівно. Нагляну, якщо що. Тільки ви поживіть ще.
Але та вже спала й тиха усмішка осявала її змучене хворобою обличчя.
З лікарні Любу забирав Володя. Її виписали через два дні після того, як вона назавжди попрощалася з цією доброю, прекрасною жінкою, проплакавши весь день після її відходу.
Чоловік чекав на неї біля входу засмучений, з понурим виглядом. Їй теж було невесело, незважаючи на довгоочікувану виписку.
Разом з усіма хорошими знайомими Федори Тихонівни вони поховали її. Потім була процедура оформлення переходу права власності. Володимир допомагав. І незабаром Люба в’їхала в цей будинок, який дивом дістався їй у дар.
Тільки не приходив до неї ніхто з дітлахів. Щоправда час від часу навідувався Володимир. І вона попросила його познайомити з хлопчаками.
Він їх привів усіх разом в один із вечорів. І відтоді вони стали частими гостями. Тільки як виконати свою обіцянку, якщо Люба цілий день на роботі?
Але вечори вони все ж часто проводили разом. Особливо дощові осінні, коли надворі сиро й непривітно. Вона приносила їм млинці із заводської їдальні, то з сиром, то з м’ясом. Їли з апетитом, дивилися телевізор, грали, а потім бігли додому, радісні й збуджені. Жили всі поруч.
Іноді заходив Володимир, він у всьому допомогав Любі ,і її вдячність непомітно переросла в теплі й ніжні почуття.
Але він на них поки що не відповів. Залишався другом і помічником.
Натомість батько Дениса з’явився до неї і, як не дивно, не накричав на неї, як на Федору Тихонівну колись. Навпаки, став дякувати за те, що за сином доглядає.
– Ви вже тільки не дуже його балуйте. А то сяде на шию, – сказав він суворо, але не зло.
Ось таке нове життя в неї тепер. І будинок свій, і оточення інше. Люся вийшла заміж за свого Петра, вони приїжджали в гості. Разом із ними й друг Петра, але Люба ніяк не відреагувала на цей візит незнайомого чоловіка.
Серце було зайняте іншим. Поки що нерозділене кохання, але надія на щастя не згасала.
А ще вона пам’ятала Федору Тихонівну, і кожен куточок її теплого будинку нагадував про неї. Як же Любі хотілося хоч трохи бути схожою на неї. Тож зберігала світлу пам’ять про цю гарну й таку просту жінку!
Адже вона залишила їй не лише свій дім, а й у спадок свою доброту, якою їй тепер теж хотілося поділитися з тими, хто її потребував.Спеціально для сайту Stories
