-Хлопче, час по домівках? – З придиханням шепотіла, обпалюючи жарким диханням вухо, Алсу. – Роз’їжджаємося на таксі?
Павло блаженно потягнувся, обійняв молоду жінку і засміявся.
-Час, час … солоденька … Давай я каву зварю і розбігаємося на тиждень, – він ривком скинув з ліжка своє треноване тіло.
Павло старанно підтримував себе у хорошій фізичній формі – ніхто не скаже, що йому добре за сорок. Ну а його солоденька з розкішними сіро-зеленими очима татарочка-метиска Алсу була гарна через свою молодість і вдале змішання крові, а ще вона була далеко не дурна. Начитана та ерудована.
Не дарма ж вона обіймала одну з провідних посад у їхній фірмі. Зустрічаються вони вже так давно, що колеги перестали шушукатися за їхніми спинами, прийнявши службовий роман одруженого 47-ого начальника їхньої філії з заміжньою помічницею, якій нещодавно виповнилося 25.
Тільки на корпоративах, коли зрідка з’являлася Зіна, дружина шефа, і він мало не відкрито фліртував з Алсу, кидаючи зневажливі фрази на адресу своєї дружини, колеги все ще засуджували Павла.
— Слухай, дружина ж у Павла яка гарна… скромна… кохає його… он як дивиться на нього. Дограється він колись… дізнається вона про Алсу і кине, буде потім лікті кусати, – шепотіла економіст відділу, дивлячись на сумне обличчя Зіни.
-Такі не кидають. Не дарма ж він її куркою називає. Подивися на неї – розмазня! Я б своєму швидко сумки зібрала, якби він мене клушею назвав, та ще й прилюдно, – заперечила колега
— Павле, давай день народження вдома у вузькому колі відсвяткуємо, адже не ювілей у тебе, навіщо банкет у ресторані організовувати, – спробувала відкрутитись від неприємної процедури Зіна. – Запросимо найближчих, я стіл накрию, посидимо по домашньому…
-Ага … Точно! Стопочку перекинемо, та оселедцем з цибулею, та з супчиком з потрошками закусимо, а потім пісні під гармошку співатимемо. То що? А я що, на твою думку не заслужив, як біла людина, свій день народження відсвяткувати? Ось свій день народження можеш на кухні з подругою, такою самою клушею, як ти святкувати, а мені замов зал на … сорок гостей у кафе.
Зіна зітхнула. Вона розуміла, що сама винна в тому, що чоловік по-хамськи розмовляє з нею, адже він не завжди був таким. У перші кілька років після весілля Павло говорив їй ніжні слова. Поява доньки трохи охолодила запал чоловіка, але все-одно, він ставився до неї дбайливо. Допомагав з задоволенням, бігав магазинами, роблячи покупки, звіряючись зі списком.
-Пані, – говорив він, одержуючи список і, повертаючись, навантажений пакетами, доповідав. – Завдання виконане, шеф.
А ось пізніше, коли дочка вже школу закінчувала, щось у їхніх стосунках зламалося. Починалося ніби з жартівливих відштовхувань, простягнутих Зіною до чоловіка рук і відмови від спілкування за вечерею, а над фальшивим виконанням Павлом глузливої пісеньки Зіна тоді сміялася.
Але сміялася вона дарма. Це пізніше вона дізналася, що саме тоді чоловік почав зустрічатися з колегою – молоденькою Алсу. До речі, вона була схожа на співачку не тільки ім’ям, а й зовнішністю. Зіна чудово знала, що ні на яку рибалку Павло не їде у вихідні і в жодні «відрядження» його не посилають.
Він зустрічається з молодою коханкою, використовуючи для «відмазки» класичні схеми. Як там та Алсу викручується перед чоловіком, Зіні було не цікаво. Кілька разів вона хотіла дізнатися телефон чоловіка суперниці і відкрити йому очі, але зупинилася, не бачачи в цьому сенсу.
— Ну розійдеться чоловік з Алсу, то з’явиться Гюльчитай чи Маруся, чи Наталя… – міркувала Зіна. – А ще й гіршим може бути варіант – вимагатиме Павло розлучення, а мені зовсім не хоче розлучатися. Навіщо це розлучення? Навіщо? Павло – законний чоловік і батько для дочки, а незабаром і дідом стане.
Зіна терпіла приниження та зраду з боку чоловіка ще з однієї причини. Вона мала свій секрет. Уявні «рибалки» та «відрядження» чоловіка їй були лише на руку. У неї був Стефан… Рідний, коханий і… єдиний. Вона кохала його всією душею і серцем, але поки не розуміла, що з цим робити.
Стефан приходив уже кілька разів до неї, коли Павла не було вдома. Зіна розуміла, що так довго продовжуватися не може, що треба ухвалювати якесь рішення, але яке, вона поки не знала. Аж надто несподіваною була ця зустріч. А ось Павлу його життя дуже подобалося. А що?
І сім’я, як належить у нормальних мужиків. І квартира, і дача, і машина не економ класу. І донька вивчилася і заміж за розумного зятька віддав. У тому, що він перестав цінувати свою клушу-дружину, ніхто не винен, вважав він. Це класика жанру під назвою «родина».
— У всіх чоловіків з часом зникає цікавість до дружини, що старіє поруч. І в усіх рано чи пізно з’являються свої “Алсу”, – ділився він з другом.
-Ні, брате, ти не правий. Мені ось, наприклад, нікого окрім моєї Алки не потрібно, -заперечував приятель. – Не тягне мене. Особливо до молоденьких. Ну хіба візуально оцінити фігурку, але не більше.
-Значить не дозрів ще, – припечатав Павло. – Та й мені, крім моєї «клуші», ніхто не потрібний… Я не збираюся її кидати – не дурень же. Починати з нуля з кимось? Ну вже ні… Не такий я вже молодий, щоб з колії вистрибувати.
Павло вважав, що все в його житті чудово – спокійна, затишна Зіна вдома, доросла, заміжня дочка з освітою і успішна кар’єра на роботі. Ну а бонусом до всього – молода коханка, яка ні на що крім рідких зустрічей не претендує. Він навіть не помічав сліз у очах дружини, коли він називав її клушею, куркою, черепахою, а то й зовсім ослицею впертою.
Принизливі прізвиська не йшли ні в яке порівняння з його звичною манерою розмовляти з дружиною глузливо-поблажливо вставляючи їдкі шпильки за не таку зачіску, не таке слово, не такий одяг і не таку їжу. Не помітив Павло і явної зміни, яка сталася з дружиною останнім часом. Чи помітив. Але бабці з лави підказали, що ходить до її скромної дружині молодий красень.
-Як тільки ти з вудками або валізкою за поріг, то цей Леонардо з букетом троянд до вас у квартиру… – сказала Світлана Петрівна. – Я не знаю його імені, це я Леонардом його назвала тому, що на артиста схожий, ну того…з «Титаніка».
-А я якось бачила, як твоя його проводжала … Вийшла ось сюди … і прямо в мене на очах обняла його … Ні сорому, ні совісті …
Павло, звичайно, засмутився після слів пильних бабусь, але повірити в цю нісенітницю не міг.
-Зінка? Моя клуша коханця молодого завела? Та маячня це! – умовляв він себе, але відразу згадував прислів’я про «тихий вир, у якому чорти водяться», і думав. – А може, приватного детектива найняти? А навіщо? Ну, дізнаюся я, що моя тихоня зраджує, а далі що?
Скандал, розлучення та дівоче прізвище? Ні. Не хочу. Ламати таке затишне та комфортне життя? Ну ні! Якщо й так, що малоймовірно, то нехай потішиться наостанок… Надовго молодого не вистачить, зрозуміє, що квартира та рахунки в моїх руках і відстане.
З такими думками Павло дочекався дружини з роботи і уважно глянув на неї.
-Зін … А що це за молодий чоловік до тебе з квітами ходить? Пенсіонерки наші пильні засікли тебе. Кредит узяла, щоб хлопчика собі замовити? – Павло говорив із дружиною у звичній манері, бо не вірив, що на неї, ось таку зблідлу й згаслу, зможе запасти молодий та ще й гарний.
-Що?! – спалахнула Зіна і сказала майже правду. – Не говори дурні і без того голова обертом. «Дійсно обертом. Що робити? Ось уже й донесли чоловікові», – ретельно намилюючи руки, думала вона.
Ну а Павла тим часом відповідь дружини заспокоїла і переконала.
— Стефане… Яке красиве в тебе ім’я… Втім, таке ж гарне, як і ти сам, і як твій батько… – Зіна обережно доторкнулася до щоки молодого красеня.
-Так… дякую… Всі кажуть, що я на нього схожий… Але і ви…, тобто, пробач, ти… теж дуже гарна…. Чому ти дозволяєш твоєму чоловікові поводитися з собою…
-Звідки ти знаєш? – Зіна почервоніла від сорому. – Тобто моє особисте життя, тебе не стосується. Я сама розберуся.
-Пробач, але мені дуже прикро за те, цей, вибач, козел, до тебе так ставиться. Не цінує тебе… Принижує. А чому ти терпиш? Невже ти не здогадуєшся, що в нього є інша?
-Стефан! Не смій образливо відгукуватися про мого чоловіка. Про іншу я не здогадуюсь, а знаю про неї. І давай закриємо цю неприємну тему. Вона тебе зовсім не стосується, – Зіна розлютилася на хлопця.
-Але Чому?! Мій батько кохає тебе досі… Адже ти могла бути з ним щаслива, хоча б зараз… – Стефан серйозно і вимогливо дивився в очі матері. – Знаєш, я й сам, звичайно, хотів тебе побачити, але переважно я через батька тебе шукав… А він, виявляється, все життя знав, де ти…
— Ні, ні… Стефане, мені соромно дивитися йому в очі, адже я… зрадила тоді всіх, коли кинула тебе в пологовому будинку і зникла. Перед тобою, сину, мені соромно насамперед.
— Мамо, і мені нелегко було пробачити тебе, але ось побачив… поговорив… і пробачив. Ти ж, коли я народився, сама майже дитиною була… Та й рішення не ти приймала, а твої батьки… І потім… помилки ж можна виправити. Тато кохає тебе, але вважає неправильним розбивати твою сім’ю, а я дізнався, як ти живеш і вважаю, що розбивати там нічого, – хлопець заглядав в очі матері. – Мамо, скажи, а ти… ти кохала мого батька?
Зіна мовчала, згадуючи, як вона не просто кохала, а згоряла від цього почуття, коли їй було п’ятнадцять, а йому, Івану, сімнадцять. Як у шістнадцять вона дізналася, що вагітна і коханий носив її на руках, запевняючи, що він працюватиме, і все в них буде добре.
Згадала, як її батько обізвав її і хльоснув по щоці. Мати ж вмовила написати відмовну, щоб відразу після пологів відправити дочку подалі від ганьби до тітки в інше місто. Знала вона й те, що Іван забрав сина, назвавши його на честь діда Стефаном і ростив за допомогою своїх батьків.
А ось вона… мати такого хлопця, такого красеня, тільки й робила, що кусала лікті, згадуючи про них. Але з’явитися і зустрітися з Іваном і з сином не наважувалася. Чи клхала вона Івана? Ще й як! До чоловіка вона й частки цього почуття не відчувала. Тим більше зараз, коли він ноги об неї витирає.
-Так … Синок. Я дуже кохала твого батька. І зараз…
-А давай ви з ним зустрінетесь … Я уявляю, як би нам утрьох було здорово жити! Ну … поки …. – Стефан збентежився. – Поки я не одружуся і не піду від вас.
-Ні… Не знаю… Я не готова…
-Та просто зустрінетесь … Тато дуже хоче цього. Давай?
-Я подумаю, – усміхнулася Зіна.
-Думай. – В очах хлопця заплескалася радість. – І давай про всяк випадок запиши номер телефону тата… Пишеш? Плюс сім…дев’ятсот п’ятнадцять… тридцять п’ять сім-сім. Коханий.
-Що?! – Зіна засміялася. – Коханий?
-Ну, звісно, ти ж сама сказала.
На цей корпоратив Зіна йти не хотіла. Жахливо в неї було на душі. Не спокійно.
— Усі з дружинами будуть. – прошипів у трубку Павло, – не запізнюйся.
-Але … Я до шести працюю.
-Відпросись, – буркнув чоловік.
Відпроситися не вдалося – більше того – просиділа з клієнтом до пів на сьому і до ресторану під’їхала, коли свято було в самому розпалі. До її сорому Павло поводився розв’язно – він перебивав усіх, задирався і кидав сальні погляди на Алсу, яка раз у раз заспокоювала нетверезого чоловіка, який поривається дати начальникові, що пристає до його дружини, в лоб.
-А-а-а-а … Подивіться …. ось і моя клуша приповзла, нарешті….Ха-ха-ха… Ледве ноги тягне…. А чи знаєте чому? – всі гості замовкли, прислухаючись до скандалу, що назріває. – Так у моєї курки завівся прихильник молодий… Ось вона з корабля і на бал…
— Замовкни… – прошепотіла Зіна, якій хотілося крізь землю провалитися від сорому.
—А ти мені рота не затикай…. – почав було Павло, але тут ведучий взяв у руки мікрофон і затіяв гру з метою приглушити скандал.
Підлеглі опустили очі – всім було мерзенно слухати Павла, що розперезався. Але перебити його ніхто не посмів – шеф все ж таки, хоч і з закидонами. Зіна вийшла у вестибюль і дістала телефон.
-Та-а-а-ак …. – Вона перебирала телефонну книгу. – Ось він… Коханий… Ну, треба ж…. Коханий…
Зіна затамувала подих, готова натиснути на відбій, не знаючи з чого почати розмову, але почав розмову Іван.
– Зіна? … Я чекав … – пролунав такий рідний голос після третього гудку.
-Звідки ти знаєш, що це я?
-А у мене давно твій номер є… Знаєш під яким ніком?
– Кохана????
-Звичайно, а як же інакше?
-Іване, ти можеш приїхати за мною?
-Звичайно. Куди?
-А зараз пропоную привітати вашого шефа з урядовою нагородою, – ведучий перейшов до наступного етапу вечірки. – Але багато в чому успіх будь-якого чоловіка забезпечується його тилом. І, якраз поряд із ним і знаходиться його надійний тил – кохана дружина Зінаїда. Зіночко, вам є що сказати?
-Так, є! – Зіна взяла в руки переданий їй мікрофон і похитнулася, побачивши в прочинені двері змужнілого Івана, який серйозно дивився їй прямо в очі. – Так є. І я скажу. Річ у тім, що я рада успіхам Павла, але знаєте що? Виявляється, що я все життя прожила з некоханим чоловіком, викинувши за борт своє справжнє кохання.
У залі повисла тиша. Деякі з гостей відкрили рота з подиву – завжди така спокійна, скромна «клуша» раптом видала таке!
-Що? – заревів чоловік. – Ти що таке лепечеш, курко?! Кохаю – не кохаю. Ти ким себе уявила? Дівчинкою на виданні? Ти на себе дивилася в дзеркало? Кому ти потрібна крім мене?
-Мені потрібна. І не курка, а кохана жінка, – у зал, сміливо дивлячись Павлові в очі, ступив високий чоловік середнього віку.
Після чого він повернувся до Зіни і простяг їй руку:
-Ти зі мною?
Зіна звела очі і все навколо перестало для неї існувати. Це були ті самі кохані кавові очі, в яких вона тонула двадцять п’ять років тому.
– Так. З тобою, – Зіна впевнено вклала руку в гарячу Іванову долоню і вони вийшли, не оглядаючись.
