Сашко сидів на дивані і з усмішкою дивився на подарунки. Тут був і подарунок від батьків, який він забрав останнім на пошті, коли повертався додому з роботи. Подарунок від Лізи – його дружини – вирізнявся яскравою упаковкою і смішним бантом, зав’язувати який уміла тільки вона.
Невеликий конверт із волошками, в якому лежала невелика сума – від колег. А товстий пакет із медіаторами всіх форм і забарвлень – від найкращого друга Дмитра.
Сашко знав, що всередині пакета напевно лежить маленька коробочка з чимось цінним. Дмитро завжди любив повеселитися. Навіть коли дарував подарунки.
Повільно він взявся розпаковувати подарунки і посміхався, коли добирався до вмісту. Але в якийсь момент завмер, навіщось понюхав повітря і сумно зітхнув, згадавши минуле. Свій дванадцятий день народження.
*****
– Сашко, ти чого не веселий? Буйний ніс до підлоги звісив, – проспівав Дмитрик, коли Сашко відчинив другові двері й меланхолійно кивнув головою. – З днем народження тебе, друже!
– Дякую – протягнув Сашко, потискаючи руку друга. – Ти чого так рано?
– Ну як же, – захвилювався Дмитро. – День народження ж. Ходімо на вулицю, веселитися будемо!
– Та в мене настрою немає.
– Як так “немає”? – перепитав Дмитро, і посмішка сповзла з його обличчя, поступившись місцем здивуванню.
– Ось так, – буркнув Сашко. – Тато вчора злий прийшов. Зарплату знову не дали. Тож сьогодні в мене не збираємося.
– Тю… Знайшов через що киснути, – усміхнувся Дімка, наморщивши веснянкуватий ніс. – Виповзай давай. Літо надворі, а в тебе день народження. Чи ти думаєш, що з тобою всі дружать тільки через те, щоб раз на рік торт і бананів поїсти?
– Та як хлопцям в очі дивитися?
– Тримай хвіст догори, – авторитетно заявив Дмитро, знову вставивши улюблену батьківську приказку. – Пішли на вулицю. Самі будемо день народження святкувати.
– Гаразд. Зараз одягнуся і спущуся, – знехотя кивнув Сашко і зачинив двері. Він трохи постояв, чекаючи, коли вщухне тупіт Дмитрика на сходах, а потім поплентався до своєї кімнати.
Вийшовши на вулицю, Сашко попрямував до місця, біля якого галасували приятелі. Він примружився і, прикривши очі від сонця, подивився в бік дітей. Побачивши Дмитрика, Сашко знову зітхнув і на ватяних ногах повільно пішов до друзів, ретельно добираючи слова. Ще вчора він, тараторячи і збиваючись, обіцяв їм величезний торт, смажену курку і фрукти, а сьогодні буде говорити про те, що ніякого торта не буде.
Але, підійшовши ближче, Сашко здригнувся, коли пролунав радісний дитячий крик і до нього з усіх боків кинулися друзі. За п’ять хвилин Сашкові вуха горіли, а на обличчі сяяла посмішка, але привітання продовжували сипатися на нього, як із рогу достатку.
Поки Дмитро, зробивши хитру гримасу, не махнув рукою. Діти стрибнули в сторони і щодуху помчали до своїх під’їздів, залишивши Дмитра і Сашка наодинці.
– Куди це вони? – розгублено запитав Сашко, подивившись на друга. Той знизав плечима і, єхидно посміхнувшись, сплюнув через дірку в зубах. Усі хлопчаки відкрито заздрили Дімці, що він так круто може плюватися, але на пропозицію позбутися зуба, одразу ж починали незв’язно мукати і змінювати тему розмови.
Однак Сашко так просто здаватися не збирався.
– Твоїх рук справа?
– Звичайно. Це ти в нас пам’ятник загубленої молодості зображуєш, – пиркнув Дмитро, знову вставивши одну з улюблених фразочок свого батька. Він не розумів усього сенсу, але сказане здавалося йому неймовірно смішним.
– Зараз повернуться. Не бійся.
– Та я й не боюся. Боюся тільки, що базікою, називати будуть,- насупився Сашко. – Обіцяв торт, а тепер п’яти показую.
– Годі скиглити, – поморщився Дмитрик. – Ти, що, думаєш? Ми дурні, чи що? Усі все розуміють. У Лерки он батькові третій місяць нічого не платять, та й мій тато тільки на таксі щось заробити примудряється. Не ти один такий. І нічого. Не ниємо ж і соплі не пускаємо. Утім, у тебе ж сьогодні день варення. Тоді тобі можна трохи поскиглити.
– Та годі тобі, – розсміявся Сашко. На душі після слів друга трохи потеплішало. Але холодок повернувся, коли з під’їздів знову потягнулися діти. Лише хитре обличчя Дмитра хоч якось підтримувало.
– Сашко, я тут… це… коротше, ось. Тримай, – пробурмотів пухкий ботанік Женька, якого між собою всі звали Пупсом, простягаючи Сашкові стару книжку. – Із днем народження.
– Ого. Дякую, – Сашко округлив очі, коли глянув на обкладинку. Женька підібгав губи і скупо кивнув, але потім розслабився і спромігся навіть на посмішку, коли Сашко міцно грюкнув хлопчака по спині на знак схвалення. – Але це ж твоя улюблена книжка.
– Ну… друзям же треба що-небудь особливе дарувати. Ось… дарую, коротше, – буркнув Женька і махнув рукою. – У мене тато часто в Києві буває. Попрошу, щоб іншу купив. А цю тобі. Я там ще й нотатки на полях зробив, для зручності.
– Дякую, – тільки й міг сказати Сашко, гортаючи дорогоцінну книжку. Дорогоцінною вона була не тільки через назву, а й через безліч кольорових ілюстрацій і фотографій павуків, жуків та іншої “гидоти”, як казали дівчата з їхньої компанії. Одна з них – світловолоса Ганна – вийшла вперед, як найхоробріша, і промовила привітання, простягнула Сашкові альбом із марками.
Альбом був напівпорожнім, але Сашко раптом зрозумів, що в нього відчайдушно сверблять очі. Це зрозумів і Дмитро, який одразу попросив не зволікати з подарунками, нагадавши, що після привітань усі грають у “вище-ноги-від-землі”, а водить іменинник.
Сашко слабко посміхнувся у відповідь, немов дякуючи другові, а потім здивовано хмикнув, коли до нього підійшов Михайло – міцний хлопчисько з колючим поглядом і голеною головою.
Він поклав важку руку на плече Сашкові, а потім, діставши з кишені пластикову коробочку, вклав її в його руку.
– З днем народження, Сашко, – хрипло буркнув він. Ходили чутки, що Мишко вже давно має погані звички. Але запитати напряму ніхто не наважувався. Напевно тому, що у Мишка була слава хулігана і задираки.
Однак зараз він доброзичливо посміхався і щось тихо бурмотів розгубленому Сашкові. Сашко мотнув головою і прислухався. Але вловив тільки кінцівку промови.
– Американська. Точно тобі кажу. Батьку хтось на ринок приніс, а він додому. Тільки музика там дивна якась.
– Дякую, Мишко, – тихо відповів Сашко, розглядаючи коробочку з аудіокасетою. Він відкрив її і здивовано втупився на білу касету, як на якесь диво. Мишко, помітивши його здивування, розсміявся.
– Кажу тобі – американська. Ти в нас розумний, послухай потім. Може сподобається. У мене від цієї музики голова болить.
– А тебе тато не покарає? – обережно запитав Сашко.
– Ні. Нехай спробує, – загрозливо розсміявся Михась. – У нього касет цих купа. Одну й не помітить, а помітить і нехай. З днем народження, малий. Рости великий.
За п’ять хвилин поруч із Сашком височіла справжня гірка скарбів. Кожен із друзів приніс що-небудь дороге й особисте. І без тіні сумнівів віддав тому, хто залишився без подарунків.
Олег подарував йому свій складаний ніж – предмет заздрості кожного хлопчиська з їхнього двору. Вітя-Козлик – томик Жюля Верна .Віталик із далекого будинку – комікс і кілька монет зі своєї колекції.
Соплива Юлька, як зазвичай шмигнувши носом, подарувала Сашкові ручку з трьома кольорами, а її сестра Катя, жвава і зухвала дівчинка, – пістолет і коробку пістонів.
Осторонь стояв тільки Дмитро, на чиєму обличчі так само сяяла хитра посмішка. Коли привітання закінчилися, Дмитрик вийшов уперед і, сплюнувши, дістав із кишені окраєць чорного хліба та невеликий пакетик, побачивши який у кожної дитини рот наповнився слиною.
– Який день народження без торта, – усміхнувся він, сідаючи навпочіпки і, поклавши хліб на коліна, надірвав пакетик, після чого посипав його вмістом м’якушку.
– Наш торт буде найсмачнішим. Зранку поцупив, коли мама з магазину прийшла.
– Ну ти даєш, – загуркотіли діти, широко посміхаючись і шумно ковтаючи слину. – А хліб-то свіжий?
– Найсвіжіший, – запевнив їх Дмитро, після чого, посоливши м’якушку, простягнув окраєць хліба здивованому Сашкові. – Винуватець кусає першим.
– Та як так-то, – ледве чутно пробурмотів Сашко, ледве стримуючись, щоб не заревіти.
– Давай, давай. Решта теж хочуть, – крикнув Михась, жадібно пожираючи очима хліб. Сашко посміхнувся другу і, зітхнувши, відкусив від хліба великий шматок. Кристалики солі тут же захрумтіли в нього на зубах, а шлунок жалібно щось буркнув. Але Сашкові було все одно. Він насолоджувався смаком свіжого хліба.
– У чергу, у чергу, – проворчав Дімка, коли його обступили інші. – Потроху кусайте. Іншим залиште. Та не ломіться. Увечері ще поїмо.
– А що ввечері? – запитав Сашко. Дмитро багатозначно хмикнув і показав рукою в бік бордюру, поруч із яким сиротливо стояв звичайний пакет.
– Картоплю пекти будемо.
– Картоплю? – перепитала Лерка. – О, круто. Тоді я з дому теж чогось захоплю.
– І я. І я. Теж принесу, – забалакали інші, поглядаючи на пакет із картоплею.
– Ну, вирішено. І сіль не забудьте. Гаразд. Ховайтеся, давайте, – закричав Дмитрик, коли побачив, що очі Сашка надто вже небезпечно поблискують. – Сашко водить.
– Рахую до десяти! – розсміявся Сашко, і всі дітлахи тут же кинулися в різні боки.
*****
– Ти чого тут у темряві сидиш? – Сашко здригнувся, коли в кімнаті пролунав голос Дмитра і запалилося світло. Повернувшись, він усміхнувся другові й мовчки показав пальцем на попільничку, повну недопалків. – А, зрозуміло. Смуток знову з’їдає?
– Трохи. Згадав, коли ми картоплю ввечері пекли на мій день народження, – відповів Сашко. Дмитро тут же закивав, підібгавши тонкі губи.
– Пам’ятаю, пам’ятаю. Михась ще Пупса з багаття витягав, куди той звалився, – розсміявся друг.
– Скільки ми картоплі тоді з’їли? – запитав Сашко.
– А я пам’ятаю? – хмикнув Дмитро. – Кілограм п’ять, не менше. Навіть на наступний день залишилося. О, мало не забув. Торт, блін, твій.
– Я не хочу солодкого. У ресторані об’ївся. Та й Ліза зараз із крамниці прийде, от разом і поп’ємо чай, – відмахнувся Сашко, а потім завмер, коли побачив у руці Дмитра окраєць чорного хліба. На м’якушці біліла сіль, а в повітрі витав той самий смачний запах.
– З днем народження, друже, – усміхнувся Дмитро, простягаючи окраєць Сашкові. Той скривився, швидко витер сльозинку, що блиснула в кутку очей, і з апетитом впився в хліб.
Дмитро, побачивши це, перебільшено голосно загуркотів і замахав руками.
– Гей, гей. Мені-то залиш. Одноосібник, блін.
– Залишу,не сумнівайся, Боже як смачно, – пробурмотів із набитим ротом Сашко і, витягнувши шию, подивився в передпокій. – О, Ліза прийшла.
– Хлопчики! Ну ви чого?! – обурилася Ліза, роззуваючись у передпокої. – Потерпіть, зараз чай будемо пити з тортом.
– Та ми так. Перекусили трохи, – хитро посміхнувся Дмитро. – Чайник уже закипів, до речі.
– Чудово. Я швиденько, – проспівала Ліза, тікаючи на кухню. Дмитро похитав головою і повернувся до друга.
– Мало не спалилися. Ну, з днем народження, друже. Почекай, ти що, все зжер?!
– Ага! – радісно кивнув Сашко, змусивши друга розсміятися.
– Гаразд. Будемо вважати, що це мій подарунок, – хмикнув Дмитро.- За це віддаси мені свій шматок торта.
– Та годі…
– Та жартую, я. Жартую. Пішли чай пити. Іменинник.
– Знаєш… А той торт був найсмачнішим у моєму житті, – тихо буркнув Сашко, поклавши руку на плече Дмитру. Той усміхнувся у відповідь і кивнув.
– Знаю, Сашко .Знаю…Спеціально для сайту Stories
