– Наточка, дай книжкам спокій. Далися вони тобі! Їх будуть ще читати мої майбутні онуки, твої діти! Ось коли ти вийдеш заміж і візьмешся за розум, тоді вони й стануть у пригоді. Тільки коли це буде, донечко? Я давно вже онуків хочу. А то як поїхала з міста, так і жодного разу претендента на своє серце і не показала.
Не можна, дівчинко, так весь час носом вертіти! Потрібно упокорити свою гординю, королева. Утім, ти як була в дитинстві впертою, такою й залишилася. Одяг і взуття твоє ми роздали родичам ще з етикетками – не буду носити, і все тут! Та ще й ніжкою стукає!
І було все, як ти хочеш! А скільки за цей час ми тобі кавалерів показували! Прийдуть до хати, чайку вип’ють, тортик із цукерками принесуть, мені – квіти, тобі – подарунок, а ти їм, що – відворот- поворот?
І наречені, зауваж, дуже хороші були! Освічені й заможні! То шкарпетки в одного неприємно пахнуть, то в іншого кавалера з вух волосся росте, у третього юнака – шнурки неправильно зав’язані, не тим вузлом, бачте, розбірлива ти моя.
А у четвертого, то взагалі, жах – туфлі в різні боки дивляться і більш світлим відтінком крему для взуття пофарбовані!
П’ятий кавалер погано поголений, а від усіх інших, так це зовсім нестерпно – не тими феромонами несе.
Та волосся з вух можна обрізати, шкарпетки можна випрати або викинути, туфлі нові купити і парфумами всіх такими, як ти любиш, забезпечити. Так, де там! Неприступна ти наша! Так у дівках і залишишся.
Що, крити нічим? Шановним людям відмовила, от як мені їм в очі дивитися? І не треба мені Женькою перед обличчям махати, як червоною ганчіркою! До гіпертонічного кризу ти мене доведеш непокорою своєю!
– Мамо, я віднесу книжки в бібліотеку, там від них буде більше користі, ніж тут. Самотньо їм тут стояти на полиці без діла. Бачиш, скільки на них пилу – спокійно відповіла Натка.
– А тему заміжжя ми з тобою давно вже закрили раз і назавжди.
Молода жінка швидко запихала книжки в строкатих обкладинках у великі пакети.
Перед очима промайнуло все її дитинство і юність. Натка раптом згадала, як їй читала казки бабуся і сумно посміхнулася – лише вона її завжди розуміла.
– Потрібно на місце спочину до бабусі завтра сходити і квіти купити. Жоржини, вона, пам’ятається, їх дуже любила – подумала жінка.
Натка чітко побачила давно забуту картину. Ось вона, п’ятирічна дівчинка, стоїть на стільці і з гордістю читає вірші під загальне обожнювання і гучні оплески.
Руки Наталки намацали ті книжки, які вона читала при мерехтінні свічок, бо мама не дозволяла їй довго засиджуватися за книжками. Мама вимикала в кімнаті світло, а вона потайки приносила свічки до своєї спальні і в темряві все читала, читала і читала…
А тепер жінка вирішила віднести свої скарби до дитячої бібліотеки – нехай діти із захопленням перегортають чарівні сторінки, із завмиранням серця поринають у мрії. Адже з появою мобільних телефонів діти зовсім не знають, як це поринати в історію з головою, разом із героями занурюватися на дно океану в пошуках скарбів, бігати за міражем у пустелі, або літати на Місяць і купатися там у срібній росі.
А чого вартий запах нової книжки! А ілюстрації, які можна розглядати годинами!
– Головне, нічого не треба перебирати, щоб не виникла спокуса ворушити минуле й залишити щось зі спогадів на розлучення – сказала собі Натка й поправила пасмо волосся.
Одна книжка вискочила зі стопки своїх подруг у квітчастих сукнях і впала на підлогу.
Жінка нагнулася, щоб підняти її. Із книги висипалися знайомі, але забуті колись тут конверти. Скільки років вони тут пролежали? Папір уже почав потроху жовтіти. Подекуди були надірвані кінчики зошитових аркушів у клітинку з червоними полями.
Як давно це було! Хоча, дивлячись, як подивитися. Минуло десь років шість чи вісім? Може, дев’ять?
Коли Натка вчилася в школі, вона дружила з однокласником Женькою. Він ще під хихикання і улюлюкання сусідських хлопчаків носив її рожевий рюкзак. Розбійники ці ще й сміялися, кричачи їм у слід, коли вони йшли до школи:
– Наречений і наречена! Тілі-тілі тісто! Коли у вас весілля?
Натка і Женька ніяковіли, але намагалися вигляду не подавати, і, не кажучи ні слова, взявшись за руки, швидко тікали!
“Так, був час, коли дерева були великими, а ми безтурботними – подумала Натка і відкрила конверт.”
“Наталко! – прочитала вона рядки листа ,- будь ласка, не їдь! Залишся! Або давай махнемо разом, але в інше місце? Може, зі мною за кордон поїдемо? Я піду працювати в автомайстерню, а ти будеш створювати затишок і вити нам гніздечко.
Ну чому ти так зі мною? Не слухай своїх батьків, хіба ти не розумієш, що вони хочуть розлучити нас із тобою, а ти ніяк не хочеш почути мене. Досить бути маленькою маминою дівчинкою. Погоджуйся, ну ж бо! Візьми тільки свої документи і мінімум речей. Можеш зовсім речі не брати. Я чекатиму на тебе в бібліотеці завтра ввечері, о п’ятій годині, так безпечніше.
Вийдемо з бібліотеки через інший вихід. Я вже купив нам квитки на поїзд. Кохаю тебе, моє кошенятко. Якщо ти не прийдеш, я поїду. Зроби свій вибір, зрештою! Цілую і міцно обіймаю тебе. Твій Жека.”
Це вони так листувалися з Женькою. Щодня вони писали одне одному свої послання, складаючи їх у конверти. Потім потайки ховали листи в підручники, які лежали на парті. А після закінчення уроків кидали свої листи в поштову скриньку.
Яке ж це було задоволення, читати ці рядки! Це була така цікава гра, хоча вже на всю можна було надсилати одне одному повідомлення на мобільний, але хіба це можна порівняти з тим відчуттям, коли ти розриваєш поштовий конверт. Серце виривається з грудей – що там, по той бік конверта?
– Де ти тепер, Женько? – подумала Натка і поставила пакети з книжками біля вхідних дверей.
– Мамусю! Я в бібліотеку. Віднесу книжки і прийду. Скоро буду – крикнула жінка і зачинила двері.
А на вулиці все було таким знайомим і рідним, дорогим її серцю! Он там, за тим поворотом, є маленька кафешка, де вони з Женькою любили зависати. На кишенькові гроші, що давали їм батьки, вони купували собі шоколадні кульки морозива і їли його дуже повільно, бо в Натки часто боліло горло, і від мами їй могло ой як навіть влетіти!
Тоді мама могла закрити її вдома і не випускати гуляти на вулицю цілий тиждень. У кафе Женька тримав її за руку під столом, і коли розходилися відвідувачі, він ніжно цілував її пальчики, а вона так ніяковіла!
– Мені так подобається дивитися, як ти так смачно їси! – говорив він їй.
А ця лавочка в альтанці на околиці парку! Після школи вони тікали туди й годинами розмовляли. Їхні рюкзаки лежали поруч, а вони все не могли наговоритися!
Женька будував плани на майбутнє – ось вони разом закінчать навчання в школі, він вступить до автотранспортного коледжу, а Ната навчатиметься в педагогічному, якраз, поруч зі своїм будинком. Потім вони одружаться……
– Як в іншому житті все це було – подумала Натка – чому все вийшло зовсім не так, як ми хотіли. Батьки вмовляннями і погрозами змусили її поїхати в інше місто і вступити до юридичного. Цього разу в неї не вийшло домогтися свого, як раніше, в ранньому дитинстві.
– Ти хочеш усе своє життя носити додому на перевірку шкільні зошити? Ми що, даремно в тебе стільки вкладали? Професія юриста дуже затребувана і добре оплачується ,- кричала мама ,- твій Женька не зможе забезпечити тобі гідне майбутнє! Досить, моєму терпінню прийшов кінець, нікуди ти з ним не поїдеш, зрозуміла?
Добре, що я сховала заздалегідь твій паспорт. Замок на дверях ми поміняли, тож нікуди ти не дінешся, бо ключів у тебе від нового замка немає. Досить! Настав час взятися тобі за розум! Телефон на стіл поклади швидко. Зараз поміняємо сімку і все!
Дитинко, ну повір мені, так буде краще! Ми ж із татом бажаємо тобі тільки добра. Послухай нас, дівчинко, хоч один раз! Ну не плач, моя хороша! Іди швидше до мене, я тебе обійму! Втри сльози, все в тебе буде добре.
Наталя йшла вулицею. Спогади забрали її у свій полон, і вона віддалася їм.
Так, нікуди вони з Женькою тоді не поїхали, та й не бачилися відтоді зовсім. Вона поїхала вчитися. Додому приїжджала рідко. Подружки їй розповідали, що Женька поїхав. Більше нічого вона про нього не знала.
Їй було несолодко, але, як їй тоді здавалося, у неї не було вибору. Вона відучилася і влаштувалася на роботу. Додому повертатися не стала – ще нили її душевні рани, та й сенсу в цьому Натка ніякого не бачила.
Якось вона жила. Зустрічала світанки і заходи сонця. Їла морозиво, шоколадне, і горло в неї зовсім не боліло! Щоправда, щось сталося з її смаком і нюхом. Ну не пахли так квіти, як раніше, та й солодкість у морозиві вона зовсім не відчувала. Та, що гріха таїти, пробувала вона своє горе втопити у склянці, але вчасно одумалася.
Надивилася на своїх сусідів по гуртожитку і не хотіла повторювати їхню дорогу. Віддалилася від батьків після відходу бабусі. Не могла забути того, що вони втрутилися в її особисте життя.
Багато подорожувала, але так і не зустріла того, з ким би їй захотілося мріяти, сплітати руки і будувати плани!
З такими думками Наталя переступила поріг бібліотеки.
– Наталю! Чи ти це? Проходь, моя дівчинко! Іди, я обійму тебе! – сказала бібліотекарка Карина Петрівна. Жінка працювала тут уже років тридцять і знала в обличчя майже всіх своїх відвідувачів.
– Доброго дня! Я тут книжки свої принесла. Нехай діти читають. Книги я дуже акуратно читала, вони в дуже хорошому стані, візьміть їх, будь ласка. А це – особисто вам.
Натка простягнула Карині Петрівні плитку шоколаду.
– Дякую, моя люба! – радісно сказала жінка.
Наталя підійшла до книжкових полиць і провела рукою по різнокольорових корінцях. Вдихнула запах книжкового пилу і старого картону. Пригоди, погоні, пошуки скарбів і сенсу життя, любовні романи. Багато всього зберігають ці сторінки. Болю, радості, поту, крові, відчаю, підйомів і поразок. Нездійснених надій…..Майже, таких, як у її житті. Нездійснених.Спеціально для сайту Stories
Раптом вона спиною відчула на собі чийсь погляд. Щоки почервоніли. Тонка бретелька сарафана сповзла з її красивого плечика. Натка інстинктивно поправила її й доторкнулася до свого обличчя. Обличчя стало гарячим. Серце пустилося галопом. Жінка ротом ковтала повітря.
– Що зі мною? – подумала Наталя і підійшла до вікна. Вона намагалася відновити дихання і серцебиття. За вікном вона побачила щасливу молоду сім’ю. Мама, тато і хлопчина років трьох ішли тротуаром. Хлопченя щось весело щебетало. Жінка дивилася їм услід і подумки побажала удачі.
Натка відійшла від вікна і стала розглядати стелажі з книгами. Вона явно відчувала якусь присутність когось, хоча в бібліотеці, крім Карини Петрівни і самої Натки, нікого не було.
– Тільки не обертайся – почула вона за своєю спиною знайомий чоловічий голос.
Хтось узяв її за руку, обережно розтиснув її пальці й поцілував у відкриту долоню. Натці здалося, що в неї по хребту стікає цівка поту.
Жінка не забирала свою руку. Тілом вона відчула забуті колись відчуття. Таке було з нею тільки тоді, коли Женька торкався до неї. Їй не було страшно. Вона чомусь зараз подумала, що все в неї буде добре. Обов’язково буде!
Так вона простояла хвилин десять, поки не наважилася все ж таки повернутися……..
Перед нею стояв Женька. Її Женька. Не прищавий хлопчисько, не юнак із гітарою, а зрілий і дорослий чоловік, до того ж, дуже красивий.
– Привіт, Натко! Я тебе не злякав? – запитав він.
– Зовсім ні, я не з розряду полохливих – відповіла жінка.
– Що ти тут робиш, у бібліотеці? Я помітив тебе ще у сквері. Йде така, вся із себе, горда й незалежна. А очі сумні. Вибач, не втримався і пішов за тобою.
– Та я книжки принесла в бібліотеку. Нехай діти читають і вчаться мріяти. Мрії, адже, іноді збуваються? Чи не так? Як ти? – обережно запитала Натка.
– Я? Та нормально все в мене. Приїхав провідати батьків. Зараз живу у Варшаві. У мене там своя автомайстерня. Все добре, майже. Розлучився. Одружився ж тільки тобі на зло. Знаєш, не вийшло засинати і прокидатися з жінкою, яку по-справжньому не кохаю.
Ціную, поважаю її, дарую подарунки. А ночами, обіймаючи Світлану, тебе згадую. Набридло обманювати і її, і себе. Розумію, що нерозумно все вийшло. Ти не прийшла тоді. Я знаю, що тебе батьки не пустили. Та й я сам ще дуже гордий був. Давно хотів із тобою зв’язатися, але не знав, як ти до мене ставишся.
Сьогодні випадково побачив тебе і зрозумів, що був не правий, що не шукав тебе. Тільки ти мені потрібна. Я раптом відчув, що і я тобі потрібен. Адже так? Вибач мені за зайву відвертість. Як у тебе справи?Спеціально для сайту Stories
– Давно ми не бачилися, Женю. Так, багато води утекло. Начебто все нормально. У мене все є. І я одна.
– А ти все ще підкорюєш вершини столиці? Чув про тебе. Вершиш долі людей? Тобі подобається це робити?
– Це моя робота. Усього лише цим я заробляю собі на хліб із маслом, іноді на ікру вистачає, – усміхнулася Наталя.Спеціально для сайту Stories
– До речі, ти так смачно розповідаєш про їжу. Ходімо, чи що, в наше кафе. Там досі продають морозиво. Ти ще не забула його смак? Пам’ятаєш?
– А ходімо!
З бібліотеки Наталя і Женька вийшли, тримаючись за руки.
І що дивно, у кафе Наталя вперше за багато років відчула і смак, і запах морозива. Ці почуття пробудили в ній бажання жити далі і слухати, що говорить їй розум в унісон із серцем.
Через п’ять місяців Натка пішла з ненависної роботи, а ще через рік, Наталя переїхала до Женьки в Польщу. Молоді люди одружилися.
Вийшовши з під контролю батьків, жінка почала самостійно вити своє гніздечко. Як виявилося, двічі в одну річку увійти можна, якщо по-справжньому кохаєш.
Батьки Натки змирилися з вибором дочки і більше не втручалися в її життя. Скоро у молодої пари з’явиться малюк.
